Днями довелось погуляти з коляскою в парку відомого українського поета, який неодноразово любив гуляти центром Києва, за що й отримав "іменний" парк – Алєксандра Сергєєвіча Пушкіна.

Якщо хто не знає – біля Київського зоопарку. Чудове місце для прогулянок з коляскою, першу білку побачив за п'ять метрів від паркінгу. Хоч з одного боку в нього врізається якась люксова забудова зі скла й бетону, а з іншого підпирають обгорілі остови закинутих господарських будівель державних інститутів, гуляти все одно надзвичайно приємно. За п'ять хвилин починаєш відчувати себе десь в лісі, а не за кілька кілометрів від центру мегаполіса на 4 мільйони чоловік.

Гуляти довелось довго – замалим не чотири години. Читати стільки не вистачає сил, тож розважався тим, що слухав. Не навмисне підкрадався, щоб підслухати, а просто відмічав мову, якою до мене долинають розмови.

Довкола ходили матусі, які розмовляли з немовлятами, матусі, які сварили дошкільнят, матусі, які гуляли зі школяриками молодших класів. Бігали старшокласники, розмовляли по телефону бабусі з колясками, ходили по-діловому вдягнені офісні клерки парами і обіймаючи телефон. Говорили по скайпу з ноутбуками поодинокі студентки, сиділи зграйки студентів, які палко обговорювали якісь свої учбові проблеми. Одним словом за чотири години я побачив весь зріз суспільства центру Києва, куди я так рідко потрапляю – розміром десь в півтори сотні людей. Більшість, коли я проходив повз них, щось говорили.

Єдине, чого я не почув за цей час – хоча б одне слово українською мовою.

Жодного. Ні від кого – починаючи від трирічних дітей і закінчуючи пенсіонерами. Ні від матусь, які говорили з дітьми, ні від дітей, які говорили з матерями. Ні від студентів, ні від школярів. І вже тим паче – не від "білих комірців".

Довкола мене гуляла рафінована Москва, тільки без класичного театрального "акання". Повісити на проспекті триколори замість двоколорів – і не відрізниш від московського Бутово, де я в дитинстві вимушено провів чимало часу на шкільних канікулах. Просто дежавю якесь. В далекому радянському дитинстві гуляючи з матір'ю після лекцій по марксизму-ленінізму в парку Шевченка я й то частіше чув українську мову, аніж за кілька кілометрів від нього зараз, після чверті століття незалежності. Коли в 2010 році я відвідував луганський регіон в робочих справах, гуляв в пошуку місця для обіду вулицями нині окупованого Алчевська – я й там інколи чув коли й не чисту українську мову, то принаймні суржик.

Тут же нічого. За чотири години – жодного слова. Ідеально русифіковане мовне середовище без жодних шансів на виживання.

У нас нема проблем з українською мовою, ага. Ми всі – звихнуті мовоборці, які вигадують проблему на рівному місці. Ситуація значно покращилася, як доводять мені деякі, треба тільки трішки зачекати, і все владнається саме собою.

В принципі я згоден з останніми словами. Владнається, так. Воно вже майже владналося. Тільки якось трішки не в ту сторону.