Відома українська дитяча письменниця Лариса Ніцой впевнена, що Україна обовязково має повернути Крим. Про це її наступний пост:

Я часто думаю, ну от нАщо нам той Крим?

- Нащо? - питаю в людей. І, буває, чую:

- Бо там наші родичі!

Але таких мало. Більше чую інше:

- А ні нащо. Не треба він нам. Мало того, що бюджет на нього витрачай, самі ж вони себе не прогодують, завжди був дотаційний регіон - то ще й Україну не люблять. Самі в росію попросилися. І раділи і стрибали, що нарешті в них «рускій мір». Ото хай і сидять собі там. Нам вони не треба. Обійдемося. Як їхати відпочивати, то краще в Туреччину чи Єгипет.

Послухаю їх... Десь і я так само думаю. Родичів у мене там немає. Відпочивати? Можна і в іншому місці. Навіть краще. Наша земля? Не знаю, я її своєю не вважаю. Ну яка вона моя. А чия? Расєйська? Оце вже ні, скоріш татарська.

Ех, татар шкода. Їм ще гірше, ніж нам, україцям. У нас, в українців, хоч своя держава є. Влада в ній, правда, поганенька, але ж країну ми свою маємо. І військо своє маємо. І мову державну свою маємо. А вони, татари, нічого цього не мають. Поколошматили їх совєти ще так.

Згадайте, як вивозили, як зривали з рідних місць, як забороняли повертатися в рідні домівки, заселивши ті домівки чужими. Як мріяли ці люди вернутися на рідну землю, розповідаючи дітям і внукам, народженим в далеких краях, про Крим. Як передавали їм у спадок свою мрію, виливали свою тугу в піснях, плекали спогади...

Ми, українці, подарували цим людям надію. Ми здобули свою незалежність і їм сказали: «Повертайтеся». І Вони повернулися...
Їх ніхто не чекав. Їх зустріли вороже, хто жив у їхніх домівках. Легко їм було? Дуже важко. Та вони поверталися. Починали все спочатку.

Будували нові домівки. І тільки внуків водили показувати: отам я жив, отам грався, отам на груші мої відмітки... І тільки стали спинатися на ноги - прийшов «Кримнаш». Той, що раніше їх уже витурив зі своєї землі, запроторив у вигнання. Той, через кого цей народ уже мав трагедію.

Що зробили ми, українці? Ми відступили. Вони б те військо одягали і годували, аби воно лишилося. Аби захистило їх. Але ми відступили. І залишили їх там самих. Нам є куди відступати. А їм куди? Куди зі своєї (знов не своєї) землі?

І коли я думаю про татар, які лишилися там, і про українців, які змушені лишити все рідне і звідти перебратися сюди, таке зло мене бере.

От хто їх захистить? Вони ж наші. Хто захистить своїх, як не свої? Це ж у нас з діда-прадіда за одного битого сім небитих дають. Сім небитих приходить, щоб вступитися за одного битого!

Ото ж хочеться взятися за дрина і сказати:

- Е ні, дорогенькі, Крим треба повертати. Не для себе. Для них.