Сьогодні, як на мене, спостерігається фактично втрата інтересу до проблем зони відчуження. Про неї згадують тільки напередодні чергової чорнобильської дати або при супроводі іноземних делегацій на ЧАЕС. Незавершеність ліквідації наслідків катастрофи і брак дієвих результатів не додають позитивного іміджу Україні у світі.

Більшість робіт, які виконувалися в зоні відчуження після спорудження об'єкта «Укриття», майже не впливали на поліпшення радіаційного стану ані в межах зони відчуження, ані поза нею. Незважаючи на адміністративні реформи, кадрові перестановки і перманентну реорганізацію підприємств, ефективність ліквідації наслідків аварії в зоні відчуження залишалася мінімальною порівняно із самовідновленням природи. Само по собі відбувалося постійне зменшення кількості радіонуклідів, які забруднили довкілля після вибуху четвертого реактора.

Природний радіоактивний розпад продовжує знищувати радіонукліди в зоні відчуження щодня із темпом майже одна тисяча кюрі за день, або понад 300 тисяч кюрі на рік. Принагідно зазначимо, що в єдине діюче сховище радіоактивних відходів «Буряківка», розташоване в зоні відчуження, за 25 років було завезено менш як 70 тисяч кюрі радіонуклідів. Як кажуть, відчуйте різницю: 70 тисяч проти 10 мільйонів! Тобто результати основної виробничої діяльності в зоні відчуження становлять менш як один відсоток того, що природа робить сама без стороннього втручання.

Однак у щорічних звітах фігурує не величина зменшення радіоактивності, а так звані «фізичні обсяги» виробничої діяльності. Фокус полягає в тому, що для виправдання величезних обсягів фінансування на утримання зони відчуження фактично узаконено практику замовлення і виконання достатньо великих «фізичних обсягів» робіт. До того ж, кубометри більш зрозумілі, ніж бекерелі чи кюрі.

Не припиняється ні на мить з 1986 року й інша «виробнича» діяльність у зоні відчуження, яку не дуже охоче афішують. Після аварії в покинутих населених пунктах і на недобудованій третій черзі ЧАЕС залишилися величезні матеріальні цінності. Згідно з тодішньою доповідною запискою першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького до ЦК КПРС, - на загальну суму більш як 100 мільярдів радянських рублів, тобто понад 120 мільярдів доларів США. Такі скарби не давали спокою любителям легкої наживи. Тому десятками тисяч тонн вивозили донедавна металобрухт, сільськогосподарську техніку із покинутих колгоспів, кольоровий метал і ядерний графіт третьої черги станції, чавунні ванни, батареї, каналізаційні люки й електричний кабель із міста Прип'ять, радіоелектронні пристрої із секретного об'єкта «Чорнобиль-2». Навіть забруднена військова техніка (а це сотні і сотні одиниць!) дивним чином зникла майже повністю із майданчика «Розсоха». Офіційно це називалося «поверненням матеріальних цінностей в народне господарство», а за суттю було мародерством.

Після аварії на АЕС Фукусіма-Даїчі в Японії у березні 2011 року з'ясувалося, що ми не можемо запропонувати японцям ані напрацьованих технологій, ані обладнання для ліквідації важких радіаційних аварій. Складається враження, що ми пройшли точку неповернення, і деякі можливості втрачено назавжди. Бо нема системного підходу до шляхів досягнення кінцевої мети - відродження забрудненого довкілля. А якщо немає кінцевої мети, то немає стратегії робіт у зоні відчуження і стратегії майбутнього використання промислового майданчика ЧАЕС. Наявна концепція зони відчуження, розроблена майже 20 років тому, декларує довгострокове утримання зони. Відбувся відхід від статусу зони відчуження як зони надзвичайної ситуації - зони ліквідації радіаційної аварії, до статусу території, яка потребує довгострокового утримання. Не зроблено жодних кроків у напрямку подальшого використання цієї території.

За часи незалежності України із державного бюджету на утримання зони відчуження було витрачено понад 20 мільярдів гривень (у цінах 2012 року). А як їх використано, чи всі пішли за призначенням? Або згадаймо Європейський Союз. Він надав міжнародну технічну допомогу обсягом майже 150 мільйонів євро на проектування і будівництво об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами і відпрацьованим ядерним паливом. Крім того, країни «Великої сімки» разом з іншими країнами-донорами вже витратили близько 380 мільйонів євро на роботи, спрямовані на так зване «перетворення об'єкта «Укриття» на екологічно безпечний стан» і мають намір вкласти щонайменше ще понад мільярд євро в будівництво нової захисної споруди над об'єктом «Укриття».

Соромно констатувати, але, окрім технологій дезактивації металу, жодну радіаційну технологію не було впроваджено в зоні відчуження. Втрачено можливості, не створено умов і не визначено стимулів для виробництва екологічно чистої продукції в зоні відчуження, передусім електричної енергії та біопалива з використанням відновлюваних джерел енергії. Зовсім нема національних та міжнародних проектів, спрямованих на створення в зоні відчуження технопарків для відпрацювання на експериментальних полігонах шляхів реабілітації забруднених радіонуклідами орних земель, лісів, річок і водойм. Прикро казати, що за всі роки в зоні відчуження не працювала жодна установка для переробки радіоактивних відходів, зона так і не стала плацдармом для розробки нових технологій поводження із радіоактивними відходами.

Багаторічний досвід спілкування із чиновниками дає мені змогу стверджувати, що апарат управління зоною відчуження не хоче змін, крім адміністративних: когось звільнити, когось скоротити, якісь підприємства ліквідувати, якісь - об'єднати. Деякі чиновники прикипіли до своїх крісел, монополізували не тільки важелі адміністративного управління, а й управління господарською діяльністю, перебрали на себе визначення програм міжнародної технічної допомоги, тематики наукових досліджень, розв'язання суто технічних і технологічних проблем, навіть доступ до інформації. Науково-технічні звіти фактично не досяжні для громадськості. Будь-які звернення до уряду завершуються, як зазвичай: поверненням документів униз, до адміністрації зони відчуження. У прискоренні завершення ліквідації наслідків аварії в зоні відчуження адміністрація не виявляє великої ініціативи, бо згодна і на мінімізацію наслідків шляхом «утримання» зони відчуження як санітарно-захисної зони. Про ефективність стратегії «утримання» свідчить те, що за весь час існування зони жоден гектар землі не було повернуто людям.

Після вочевидь помилкової ліквідації науково-виробничого об'єднання «Прип'ять» внаслідок тривалої процедури реорганізацій було створено десять(!) нових підприємств. Наприклад, для підтримки управлінських функцій адміністрації зони відчуження було створено державне спеціалізоване підприємство «Регіональне управління забезпечення організаційно-технічної і розпорядчої діяльності» чисельністю у понад двісті осіб! Згодом для обслуговування персоналу в зоні відчуження створили окреме державне підприємство «Чорнобильсервіс», чисельність якого перевищила дві з половиною тисячі людей. На одного працівника основної діяльності припадало п'ять допоміжних працівників. Нині ситуація не змінилася, хоч і стала прихованішою.

Сусіди проблемами української частини зони відчуження не переймаються. Є нові виклики часу, які слід вирішувати (тероризм, політична опозиція, якість життя тощо). Зміни в зоні відчуження їх обходять, хіба що Білорусь «прокидається», коли йдеться про спорудження і експлуатацію нових сховищ радіоактивних відходів у зоні відчуження. Європа боїться лише одного: щоб Україна не лякала платників податків новим Чорнобилем і не просила додаткові гроші, зокрема на вилучення радіоактивних відходів з об'єкта «Укриття».

Щоб мати чітке уявлення про мету поточних і майбутніх робіт, необхідно терміново розробити нову концепцію діяльності в зоні відчуження, спрямовану на поетапне повернення земель у народногосподарське користування. Розробити, прийняти і реалізувати державну цільову екологічну програму реабілітації зони відчуження, в якій буде чітко прописано кінцеву мету програми. Необхідно повернутись до функціонального принципу організації робіт у зоні відчуження і зоні безумовного (обов'язкового) відселення. Для цього пропонується виділити три напрями робіт: 1) зняття ЧАЕС з експлуатації; 2) поводження з радіоактивними відходами; 3) відновлення забруднених територій. Встановити, що між усіма підприємствами в зоні відчуження мають діяти виключно договірні відносини. Не треба боятися передавати забруднені землі в довготривалу оренду фізичним і юридичним особам. Тоді з'являться можливості заохочувати власних та іноземних інвесторів, стимулювати створення спільних підприємств і сприяти діяльності підприємств та компаній, які бажають виконувати відновлювальні роботи в зоні відчуження. Настав час організувати і юридично оформити звичайні умови праці у фактично вже «чистому» місті Чорнобиль, що дасть змогу перейти на п'ятиденний робочий тиждень, залишивши скорочений робочий день для персоналу категорії А.

Щодо майбутнього використання промислового майданчика ЧАЕС пропонується провести міжнародний конкурс інвестиційних проектів. Заслуговують уваги кілька варіантів. Метою може бути, наприклад, «зелена галявина» чи «руда пляма» як кінцевий результат після повного демонтажу і реалізації демонтованого обладнання. Не слід забувати, що балансова вартість обладнання ЧАЕС перевищувала мільярд доларів США.

Інший варіант - створення нового ядерного центру матеріалознавчих досліджень шляхом реконструкції одного з енергоблоків ЧАЕС. До речі, такий варіант було науково об∂рунтовано ще у 1994 році, але він не знайшов тоді підтримки, бо суперечив продовженню експлуатації реакторів станції для виробництва електричної енергії. Після припинення її експлуатації про таку можливість, на жаль, забули.

Урешті, є ще два варіанти, які заслуговують обговорення. Перший - це будівництво на майданчику ЧАЕС чи біля нього нової АЕС з використанням сучасних реакторів з підвищеною безпекою. Такий варіант ще 1996 року запропонували французькі спеціалісти як джерело фінансування для перетворення об'єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему. Другий варіант, який пропонували представники Австрії, передбачав перепрофілювання ЧАЕС на теплову електростанцію на підставі їхнього власного досвіду: єдину в Австрії АЕС не було введено в експлуатацію, а після аварії на Чорнобильській станції перепрофільовано на традиційну теплову електростанцію. Будь-який з наведених варіантів дав би змогу зберегти персонал ЧАЕС і створити перспективи для розвитку міста Славутича.

Будівництва нового конфайнмента -«Арки» ведеться без чітко визначеної мети цього об'єкта і без оцінки вартості майбутніх експлуатаційних витрат упродовж щонайменше ста років. Реалістичних прогнозів немає. Попередня оцінка - приблизно 15 мільйонів євро на рік. Щоб не зробити стратегічних помилок, пропонується невідкладно утворити при Раді національної безпеки і оборони України постійно діючу групу експертів з розв'язання проблем об'єкта «Укриття». Провести аналіз причин невдачі Плану заходів на об'єкті «Укриття» (англійська абревіатура SIP), а також майже всіх інших міжнародних будівельних проектів у зоні відчуження.

* * *

Рішення щодо початку зупинення енергоблока №3 ЧАЕС, услід за зупинкою енергоблоків №1 і 2, після того, як у підвищення їхньої безпеки, оновлення і запуск у роботу було вкладено близько 400 мільйонів доларів, вважаю непоправною помилкою керівництва держави. Через це й сьогодні потерпає її бюджет, країна зазнає колосальних збитків. І це в той час, як у Росії триває експлуатація Ленінградської, Курської та Смоленської АЕС, які використовують такі самі реактори - РБМК-1000.

Після помпезного шоу в київському палаці «Україна» 15 грудня 2000-го з назвою «Урочисте зібрання громадськості та іноземних гостей з нагоди акта закриття Чорнобильської АЕС» на утримання зупиненої станції витрачено шість мільярдів гривень, що в кілька разів більше, ніж потрібно було вкласти у продовження ресурсу її енергоблоків. Втрачена вигода від того, що вже 13-й рік атомна станція не виробляє електроенергії, перевищила щонайменше 20 мільярдів гривень. Посилання на те, що відповідне рішення було вимушеним і суто політичним, не витримує критики. По-перше, воно справді не було технічно й економічно мотивованим. По-друге, політичне рішення не може суперечити національним інтересам.