Усі сьогодні пригадують 26 квітня 1986 року.

Я працювала в Гідрометцентрі третій рік, можна сказати, практично молодий спеціаліст.

Приблизно в цей час складали графіки на відпустку і оскільки ми з подружкою були молодими - а це крупний недолік іноді - то літні місяці нам не світили взагалі. Ми хотіли хоча б у травні, але нам сказали - ні, ще рано йти у відпустку у такий чудовий час, і нас виперли у квітні.

Ми посумували, проте недовго. Бо якраз трапились якісь дешеві путівки, добре пам"ятаю, в районі 33 карбованців, в пансіонат в Алушту. Ясно, що з 22 квітня охочих їхати на море було небагато, то ми без проблем скористалися цим подарунком долі, як потім з"ясувалося, не просто красним було це слівце.

26-27 квітня ніхто нічого не знав, радіо ми не слухали, телевізор був у "красном уголке", також ми його не дивилися. Ми звернули увагу, що якогось дня вулиці і набережну Алушти стали заповнювати купи дітей різного віку. Бо до того дня морське місто було напівпорожнім.
Далі ми вже все знали...

Путівка була на 12 днів, а відпустка складала майже місяць. Батьки прислали ще грошей, ми після нашого веселого пансіонату зняли квартиру і добули нашу відпустку до кінця. Між іншим, нам ще належало три дні за ДНД, добровільну народну дружину, це, коли ми вечорами ходили по Хрещатику і виглядали, чи не причаївся десь хуліган. Але це окрема тема.

За ДНД три дні нам не дали, бо це вже була наглість з нашого боку. Старші колеги й так не могли пережити, що нам так пощастило, хоча самі нас виперли у цю ранню квітневу відпустку.

Одна з колег навіть з нами не віталася і не розмовляла, так була ображена на долю і на нас.

І коли ми повернулися, мене дуже сильно вразив Київ. Я все життя це пам"ятаю - розкішна зелень, море квітів, ідеально чисті вулиці, які мили по кілька разів на день, і практично повна відсутність дітей.Таке щось неприродне.