Теж напишу слово про шевченкознавство, яке тепер знову стало полем ідеологічної боротьби. Праці Григорія Грабовича важливі, бо саме вони оживили Шевченка, дали новий виток для розвитку шевченкознавства, створили дискусію. Однак смішно читати зізнання в "Критиці" дуже популярного нині літературознавця, наче до Грабовича взагалі не було в нас серйозних і цікавих шевченкознавчих праць. Більше того – і після Грабовича їх не видати на горизонті.

Вже в 1990-их була можливість дещо прочитати про Шевченка і пера Зайцева, і Білецього, і того ж Івакіна чи Шагінян, які ніколи не були забороненими. Нині ж про Шевченка не менш цікаво пише Дзюба, Барабаш і Росовецький, Смілянська і Чамата теж зробили до шевченкознавства свій внесок. І Боронь його робить.

Що я хочу сказати? Якщо людей не цікавить українська література за визначенням, бо вона буцімто "жлобська", а Шевченко – "кровожерливий", такі шаблони накидали нам і росіяни, і поляки, то винний тут зовсім не Шевченко, а самі літературознавці, що не виявляють до предмету належного інтересу.

Позитив Грабовича вбачаю в тому, що бодай він пробив цю стіну нерозуміння, достукався із Шевченком до найпрогресивніших, молодих літературознавців, які якось не здогадувалися про біблійний підтекст творчості Шевченка, хоча Щурат написав про це книжку ще 1904 року. А ще треба було все ж читати Біблію, щоб той контекст уловити.

Після совдепівської епохи Шевченкова творчість постала сфальшованою, але тепер ситуація зміниться.