Я напишу не про те, що я читаю, а чому я це читаю.

Одного ранку в Ньюкаслі, коли працівники пабів виливають мильну воду на бруківку, щоби змити сліди нічного божевілля, я шукала крамницю. Тут я додам, що Ньюкасл – це місто загублених парасольок, напівголих дівчат за будь-якої погоди, звісно ж, шалених футбольних уболівальників і говірки джорді. Джорді – це коли кажуть "мі мом", "відіуз", "сно". На дверях пабів висять таблички "наливаємо з 9-ої ранку". А якщо дівчата збираються попліткувати за коктейлем, то кожна випиває не менше шести чарок.

Напередодні в місті був матч між місцевими й командою "Сандерленд", і я весь день чула пісеньки про якогось педофіла. Виявилося, що йдеться про футболіста Адама Джонсона, якого нещодавно посадили за розбещення неповнолітньої. "So fuck off Adam Johnson, you're going down for noncing, you're a pedophile, you're a pedophile". Бідний Адам, тепер і я наспівую ці рядки, коли мию посуд.

Так от, у Ньюкаслі повно маленьких крамниць зі вживаними речами. Я зайшла до такої, бо побачила вивіску "шалений розпродаж". Там продавалися порцелянові сервізи, якими їх малюють в англійських дитячих книжках, ведмедики, схожі на друга містера Біна, абажури в трояндах, рожеві кофти бабусь і – книжки по 50 пенсів. Книжки прекрасні, від Фаулза й Манро до Зеді Сміт.

Я вирішила взяти собі на пам'ять "How Far Can You Go" Девіда Лоджа, яку потім одразу ж прочитала в літаку, і відомий роман Марка Гедона. Продавцем виявився ельф із гострими вушками й тонкими зап'ястками. Він звертався до мене дуже поважно, чітко й не дивився в очі. "Exactly, mom. Yes, mom. No way, mom". Лише отримавши чек, я зауважила, що це крамниця доброчинності на користь ментально неблагополучних людей, прибутки із продажу речей ідуть таким ельфам.

А ще в Ньюкаслі я познайомилася із безхатницею, яка мене розпитувала – а як одягаються в Україні безхатьки, адже в нас так холодно. Що носять, де ночують? І чому я приїхала в Ньюкасл, невже на заробітки? Я віддала їй усі свої монетки і ще довго розповідала про все, що її цікавило. Вона казала, що колись була пристойною жінкою, мала гарну роботу, але потім все в один рік зникло. Тепер вона ходить із возиком і спілкується з людьми.

Я зустріла її наступного дня, а потім іще наступного – й уже не могла не спитати ім'я. Її зовуть Паломою, дуже по-мистецьки. "Так, я художниця, в мене в торбі роботи, але майстерні давно немає". У Паломи в руках була гаряча кава – їжу й напої розносять соціальні служби. Я бачила, як група людей в неонових жилетах довго базікали з Паломою, записували щось у блокнотик і жартували.

Те саме я бачила й на інших вулицях міста, коли працівники служб присідають навколішки, разом із безхатченками п'ють чай зі стаканчиків, розмовляють. Один із таких безхазяйок у Ньюкаслі, вуличний піаніст, навіть став зіркою ютьюбу.

Так от, ця книжка про нічного собаку, яку я сфотографувала, нагадуватиме мені найважливіші речі про Ньюкасл. Іноді я читаю книжки заради паралельних історій, які живуть поза їхніми сторінками.