Від часів Майдану головні емоції, які ми намагалися викликати у світу, зводилися до двох: співчуття та страх. Співчуття за нашу боротьбу. І страх перед монстром – російською імперією.

Два з половиною роки після Майдану дуже багато наших спікерів назовні так і не подолали цієї простої системи координат. Причому страх став домінувати: замість того, щоб пояснювати світові Україну, ми йому пояснюємо Росію, її монструозність, її ірраціональність, її "гру з негативною сумою", її "зоополітику" і так далі.

Це потрібно. Я й сам про це говорю багато. Але зараз цього мало.

Емоцій співчуття і страху мало. Потрібні емоції інтересу. Зацікавленості. Подиву. Прагматичного залучення.

В Україні є багато подібних історій. У нас є волонтери. громадянські активісти, стартапи, айтішники, митці, коворкінґи, інженери, математики, малий бізнес, нова молодь, паралельні структури. У нас є безпрецедентна динаміка. Просто інколи ми лінуємося все це досліджувати. Бо треба справді шукати історії, на мікрорівні, а для цього потрібні зусилля.

Два роки ми викликали сльози і страх. Але сльози і страх змушують закриватися. Твій співрозмовник не може вічно боятися і не може вічно співчувати. Він щось робитиме із тобою тільки тоді, коли матиме до цього інтерес. Коли йому ЦІКАВО щось робити разом із тобою – а не просто коли він МУСИТЬ щось робити разом із тобою.

Зацікавленість. Подив. Інтерес. Розуміння своєї користі від роботи з нами. Ось емоції, над якими треба працювати.