Відносно отієї "офіційної акредитації" журналістів в ОРДЛО.

Суто практично, без емоцій, гасел та вражень.

По-перше. 

Знайти в окупації людей з проукраїнською позицією - (для створення об'єктивної картини того, що там відбувається) - нереально. І це навіть краще, ніж натрапити на таких та використати надану ними інформацію, створив тим самим загрозу їхньому життю.

По-друге.

Чесно і відверто, без замовчування непривабливих (для окупантів) фактів та півтонів, "акредитований" таким чином журналіст може з'їздити до ОРДЛО лише один раз. Після публікації по-справжньому щирого репортажу з місця подій його автору їхати туди вдруге нерозумно і небезпечно.

По-третє.

А, оскільки мета будь-якого акредитованого кореспондента - встановлення близьких, бажано неформальних, стосунків, з максимально можливою кількістю посадових осіб для можливості отримання ексклюзиву- зрозуміло, що в умовах окупації він підсвідомо (чи за домовленістю) не лише "не побачить" якихось "принад життя" в "народних республіках", але ще й якось їх підрешетує. Причому формально такий журналіст не збреше, але яка ціна такій інформації?

По-четверте.

Справжню акредитацію просять (і її надають) у офіційних установ міжнародно визнаних держав чи організацій, які відповідають за безпеку кожного кореспондента перед ним та його роботодавцями. А що можуть гарантувати журналістам ніким в світі не визнані ватажки бандитських угрупувань?

І по-п'яте.

Професія журналиста зараз одна з найнебезпечніших в світі. Чи не кожного місяця незалежні західні кореспондети гинуть в гарячих точках планети. При цьому діють вони, як правило, на свій власний ризик, анонімно. Бо насправді лише таким чином можна побачити (і потім написати) щиру правду.

Тобто, українські журналісти, "акредитовані" в ОРДЛО, жадають не об'єктивності, а смажених фактів. Якщо задля цього вони готові ризикувати своїм життям - це їх діло. Вони люди дорослі.