Якось, кілька років тому, мені подзвонили й попросити перекладати для групи студентів-іноземців, які хотіли відвідати тернопільські притулки для дітей-сиріт.

Сказали, що заплатити багато не зможуть, але на те, щоби покрити мені дорогу, має вистачити. Я погодилася - і подякувала за оплачену дорогу, бо то був такий період, що моїх заощаджень бракнуло б навіть на те, щоби оплачувати приміські маршрутки кілька днів поспіль.

Тож по місту - з БАМу на Східний - я уже йшла пішки, через чудовий тернопільський парк. І зовсім випадково зняла там кадр, який згодом втрапив на обкладинку американської книжки з переліку бестселерів за версією New York Times.

Цей кадр приніс мені достатньо грошей, щоби оплачувати всі мої далекі закордонні поїздки (усі ті, що не були відрядженнями) ще кілька років потому. Не сильно багато, бо ні будинку, ні машини я так і не купила, зате зі мною трапилися Лондон і Стамбул, Італія, Польща і Німеччина. Я зробила ще багато фотографій і привезла нескінченну кількість історій.

Усе одно не так багато, подумаєте ви, але погоджуючись на 200 гривень за тижневий переклад зранку до глибокого пообіддя, щоби вистачило хоча б на маршрутку і водичку з собою, я й не мріяла про таке.

Більшість того, що ми віддаємо іншим, не повертається нам чимось матеріальним - хай як оптимістично не звучить ця історія. Але обов"язково повертається, примножене, збагачене, у стопіцот разів краще.

Фотографію не додаю ні тут, ні в коментарях. бо ця історія - не про якийсь один вдалий кадр, а про щось безмежне і невидиме. Ідивовижне.