Найшкідливішими можуть бути напівреформи, коли старе вже зруйновано, а нове так і не запрацювало. Тому реформу прокуратури потрібно продовжити.

Для цього потрібно 3 речі:

1) політична воля усього керівництва держави - Президента, уряду, Верховної ради;

2) технологія реформування - знання як це зробити, експертиза та контроль якості;

3) кошти, у тому числі на привабливі зарплати для "нових прокурорів".

Є ще один важливий аспект - яким має бути результат діяльності прокуратури в оцінці громадськості й у масовій свідомості. А критерій ефективності тут простий - арешти і посадки. Кількість і якість.

Юрій Луценко, на мою думку, був би непоганим реформатором Генпрокуратури. І саме тому, що він:

1) як колишня жертва прокурорського свавілля має правильну особисту мотивацію;

2) публічний політик, а не гвинтик прокурорської системи;

3) партнер президента, уряду і парламенту, а отже, може мобілізувати "політичну волю" держави.

Щодо освіти, чи то наявності диплома юриста. У нормальній ситуації цей критерій був би дуже правильним. Але до нормальної ситуації ще треба дожити, а точніше, реформувати систему, привести її у відповідність з нормою. Нагадую, що ми усе таки у ситуації форс-мажору війни і революції, загрози дефолту і внутрішнього бунту. Я вже не кажу про контрреволюційний реванш...

Нормальним Генпрокурором нормальної європейської прокуратури може стати наступник Луценка, і то тільки за умови, що сам Луценко справиться із задачею довести реформу прокуратури до кінця. За рік-два, не раніше. Він публічний політик, а не чиновник, тож скоро захоче повернутися в політику.

А потім може бути вже й прокурорське самоврядування і навіть конкурс на посаду нового Генпрокурора. З юридичним дипломом, співбесідами і "детектором брехні" і схвальними оцінками Венеційської комісії.