Частина групи "Школа культурної журналістики: Голос". Усі світлини – Андрія Яригіна

Позавчора я подякувала на вулиці молодому чоловікові за допомогу, а він мені відповів: "Мы же харьковчане, мы всем помогаем!" Не знаю, чи досі актуальний цей міф про себе для киян, які два роки тому називали себе працьовитими мурахами революції. Але це прагнення принаймні здаватися кращими, ніж те, що ми зазвичай знаємо про себе, живе в багатьох містах. До цих інших міст варто приїздити частіше – давати можливість таксистам бути гарними оповідачами, працівникам кафе – усміхатися, собі – ймовірність зустріти добрих і професійних людей.

Кінґа Дунін і Місько Барбара

Харків – Гадяч – Одеса – Київ – Рівне – Івано-Франківськ – Львів – Варшава – Лондон, приблизно така географія всіх, хто працював у нашій школі культурної журналістики в Харкові. Ми знову зробили щось важливе, результати чого будуть помітні, можливо, згодом. Але зі мною вже тепер залишилася тепла інтертекстуальна лекційна ковдра Олександра Івашини, тонкі й водночас міцні зв'язки з минулим, про які говорила Ірина Старовойт. Іронія й понурий оптимізм Кінґи Дунін, тривожний здогад про фотообрази насильства Саші Набієвої, пригодницька подорож у світ старості від Лесі Кульчинської – я сама собі заздрю, що вдалося зібрати й побачити таку мозаїку характерів і досвідів.

Окремий сюжет цієї подорожі – театр "Арабески". Одне з багатьох сердець Харкова, заховане серед промзони. Це алхімічна кухня, де свій золотий шматочок смислів може прийти й отримати кожен і кожна. Дізнавшись, що ми проводимо в Харкові свій освітній проект, Світлана Олешко та Місько Барбара запропонували підтримати "Коридор", і завдяки їхній режисерській, акторській та організаційній праці нам вдалося зібрати 2305 грн.

"Тому що в цій мові не лишилось жодних нормальних слів, тому що синтаксис, який нас рятував, давно застарів, тому що повіривши одного разу, будеш вірити до кінця, тому що мені саме тепер не вистачає твого імені та лиця". Для мене це про Харків.