Українські збройні сили, як і оборонна політика, все ще залишаються заручниками піару і недалекоглядності політичного класу. Після двох років війни із сепаратистами-Росією на Сході та втрати Криму, армія опинилася перед воротами неминучої пастки. Обіцяна її реформа і модернізація відповідно до виклику прямої війни із Москвою, або, хоча б, до стандартів НАТО не відбулася. Проблеми дві: відсутність саме якоїсь визначеної воєнної, активної оборонної стратегії і підміна її сурогатним мирним планом «Мінськ-2», та відсторонення політиками міністерства оборони і Генштабу від планування, управління війною. Вона сором'язливо і тупо іменується АТО, а влада вдає, що втрата нею значної частини національних суверенності та ресурсів ніяк не впливає на успадковану з часів Кучми-Януковича політичну культуру олігархічного дерибану країни.

Добровольчі батальйони, найбільш мотивовані в протидії російській агресії і озброєному сепаратизму, ефектно знищені або пригнічені чи загнані в підпілля. Волонтерський рух, який живив увесь цей час ЗСУ, не тільки всіма необхідними ресурсами але й впевненістю в їх ролі по відновленню територіальної цілісності країни, штучно дискредитується владою і усувається з передової. Мобілізаційні ініціативи президента не створили на фронті потужні ударні з'єднання та не призвали до силового балансу. Бойовики разом із російськими найманцями, «відпусниками» і професійними ДРГ ЗС РФ методично нарощують удари по пасивних і загнічених українських ЗС, приводячи до величезних людських і матеріальних втрат. На цьому тлі в політичній риториці президента ми не чуємо готовності та рішучості переключити всю центральну політику на створення сучасних ЗС з високою ступінню мотивації, боєготовності і сучасного високоефективного озброєння. Прийняті, глибоко законспірованим Радбезом, різноманітні оборонні та безпекові документи, є лише калькою з минулих поглядів проросійської вищих політичних і військових керівників держави. З невеликими політологічними уточненнями для вспокоєння суспільства. Очевидно, що в основі цього, якогось містичного блуду, лежить гротескна і неймовірна рішучість Порошенка до мирного вспокоєння Росії і використання таємної дипломатії в особистих відносинах між ним і Путіним. Не без того, аби чисто в шаховому стилі не тиснути на нього західними санкціями, вимогою західних лідерів виконати Мінські угоди, певною особистою ізоляцією. Але й вони ввесь час пропонують йому якусь соляну морквину, змащену медом. Наприклад, повернення в G-8, скасуванням частини санкцій. Попри те, що саме ці зусилля не дали жодного результату у завершенні воєнного конфлікту між двома країнами, вони перетворили Путіна на глобального агресивного гравця і вивели Росію з-під удару РБ ООН. Як країну-агресора, заплутавши всю цю історію війни.

Не наважуючись зробити ставку на ЗС, Порошенко всіляко намагається втягнути в конфлікт, навіть втратою вже захоплених Росією територій, Захід. Крім Мінська, який існує поза міжнародним правом, він всіма силами шукає спосіб і політичних спонсорів поставити, бодай би на лінію розмежування, якусь миротворчу або міфічну озброєну поліцейську місію. Тоді російські найманці і бойовики будуть «стріляти в Захід» і вбивати його громадян. Жодних секретів з цього плану для Путіна не існує. Ще гірше, як свідчить преса, адміністрація українського президента вдалася до зовсім незрозумілої дії, натиснувши на Шевченківський «суд Києва юридично не визнавати факт збройної агресії РФ проти України за позовом» (ще від 29 серпня 2014 року) правозахисників на чолі із Станіславом Батріним.

Неприйнятно, що ми перетворили армію виключно в політичний ресурс і змусили ховатись в примітивних окопах під нищівним артвогнем противника, заборонивши їй будь-яку активність у відповідь. Це смертельно деморалізує і неминуче веде до військової кризи і катастрофічної воєнної поразки. За повідомленням Андрія Римарука, начштабу Бесараб видав жорсткий наказ для передових бригад «про заборону відкривати вогонь у відповідь, просуватися вперед і захоплювати ворожу територію». В умовах, коли інтенсивність обстрілів наших передових позицій безперервно зростає, українські правлячі політики всіляко показують Москві і Заходу, що Україна воювати не збирається і не буде. Така стратегія виглядає досить небезпечною. Хоча би тому, що по обидві від неї сторони НАТО і Росія неприховано вступили в гонку озброєнь. Ще більше. Після випробування нових балістичних ракет, спуску на воду атомних ракетоносців, патрулювання по всьому периметру Євроатлантики з ядерною зброєю, за повідомленнями навіть російських ЗМІ, Путін оголосив про необхідність бути готовими до можливої ядерної війни. Як відповідь на загрозу США застосувати систему «миттєвого глобального удару». Це балансування на лезі бритви - у кого першого здадуть нерви.

Саме така політика президента призвела до того, що Обама не тільки відмовив Києву бути воєнним союзником поза НАТО, але й наклав вето на закон про надання нам реальної військової допомоги. І те, що 15 травня 2015 року, Конгрес подолав його, це зовсім нічого не змінило в політиці Вашингтона. Америка надала допомогу Україні тільки 265 млн. доларів США. Найменше серед африканських її союзників. З них більша частина була спрямована на навчання, а решта - на застаріле військове обладнання. «The Washington Post» назвав його «просто сміттям». Так принизливо американці не допомагали ще нікому. Невідомо, чи з метою зміни політики Києвом на більш рішучу і мілітарну чи для ще більшого його пригнічення. Спочатку, заступник помічника (???) міністра оборони США Карпентер «Голосу Америки» заявив, що США не збирається «надати Україні зброю через інші країни». Тобто купити Україні американську зброю у членів НАТО (Польщі, Румунії, Болгарії, тощо) вже неможливо. Дальше, заступник Генсека НАТО Вершбоу на конференції імені Леннарта Мері відкрито заявив, що Альянс не вступить у воєнний конфлікт на стороні України проти Росії, але «зробить все для того, щоби допомогти країні захистити свою незалежність». Правда, невідомо яким способом і коли.

Слова, слова, слова...

Турчинов, який раніше обіцяв прорив оборонпрому і, навіть, «відновлення ракетного щита з потужних та ефективних ракет, які будуть надійно захищати нашу країну», якось приречено випустив повітря. На зустрічі з директором безпеки Литви Яунішкісом він признався, що «для протидії агресору України недостатньо вітчизняної зброї..., а питання воєннотехнічної співпраці з нашими західними партнерами в питаннях надання летальної зброї до сих пір не вирішується».

Порошенко свого часу заявив, що ЗСУ безповоротно втратило 60% військової техніки. А це означає, що й біля 30 тисяч військовослужбовців, які обслуговували її та були вбиті або поранені. Це близько до офіційної втратної статистики. Якщо взяти до уваги звіт Militari Balance ВПК може ремонтувати сильно пошкоджену або випускати нову техніку на рівні десятків одиниць у рік. Наприклад, на листопад 2015 року, танковий лідер - Харківський завод Малишева, відремонтував... аж 10 Т-64, модернізувавши їх до БМ «Булат». Перед тим гендеректор Федосов скаржився, що на кінець серпня завод так і не отримав замовлення на танки і БТРи в зону АТО. Це при тому, що 11 жовтня 2014 року, колективу цього заводу Порошенко пафосно обіцяв, що «оборонне замовлення буде збільшено, завод буде переведено на трьохзмінний робочий графік, а вже в листопаді буде випущено рекордну кількість танків і БТРів, яких конче потребує українське військо». І хоча в 2015 році оборонка виготовила і модернізувала майже 1.5 тис. військової техніки, вона вся є морально і ресурсно застарілою. Із радянського часу. Сучасних танків, БТРів там дуже мало. Наприклад, танк Т-64 створений конструктором Морозовим ще в 1961 році, був у 1968-му взятий на озброєння СРСР. Це і є модернізований «Булат». При цьому потужності тільки одного з 5 українських танкових заводів Малишева досить значні. Якщо зважити, що в 1996 році він поставив Пакистану 320 новітніх танків Т-84. Оборонка на цей час презентувала всього 10 нових розробок, які все одно ще серйозно відстають від новітніх видів зброї країн НАТО та й Росії, оскільки реально розроблялись два десятиліття тому назад. За виключенням, можливо Львівського «Дозор-Б», «Оплоту», який пріоритетно постачається в Таїланд (50 танків мають поставити в ЗСУ тільки до 2018 року), ПТРК «Стугна», БТР-4 і на його базі 120 мм самохідний міномет.

Дві важкі проблеми, як кулі в ногу, стримують швидке нарощення оборонного потенціалу країни. Перша - це залежність при продовженні ресурсу, ремонті та модернізації значної частини озброєння, від ВПК Росії. Наприклад, Україна практично не може використовувати танки Т-72 і Т-80 виробництва Уралвагонзаводу, як і БТР-70 і БТР-80, БМП-1, БМП-2, які випускаються, включаючи й запчастини, в Горькому, Уралмашзаводі і в Тулі. Замінити це шкільними автобусами «Богдан» - не вдалося. Ще гірше із втратами легких САУ Гвоздика (60%), САУ 152мм. Акація, РСЗВ Град і Ураган (50%), засвідчує відсутність сучасних контрбатарейних артРЛС. Існуюча Зоопарк-1 є досить ефективною, але прийняти її інформацію можуть тільки сучасні артсистеми, які мають топоприв'язки по ГЛОНАСС. Контбатарейні в невеликій кількості радари США «кастровані і осліплені» та не бачать далеких цілей і не можуть використовуватись у артдуелях. ВСУ має приблизно всього 35 одиниць більш-менш сучасних важких САУ (Мста-С), що не дає серйозних шансів виграти артилерійські дуелі на довжелезній лінії фронту в російських «відпускників». Звичайно, хтось скаже, що ми маємо досить велику кількість 203 мм. гаубиць «Піон». Але це вже майже антикварна «атомна артилерія», яка без ядерних «Перфораторів» немає ніякої цінності через неприйнятну кучність стрільби. 7 одиниць, які ми бачили, - це піарне окозамилювання.

Друга. Корупція. Вона вбиває українське ВПК. Не дозволяє провести його ефективну реформу та замінити там менеджерів «Рошену» на професійних військових спеціалістів і конструкторів.

З цього всього видно, що Україна, яка припинила військову співпрацю з Росією на рівні кооперації з виробництва озброєння, самостійно, без серйозної фінансової, технологічної і політичної підтримки країн НАТО перейти на сучасний рівень власного виробництва та використання озброєнь не в змозі. Які б гучні заяви не робили політики і повністю залежні від них військові генерали. Але Захід не хоче, і, що очевидно, не буде надавати жодну воєнну підтримку сучасному Києву. В умовах коли той готується до капітуляції і жодних рішень по включенню воєнної компоненти в політичну дипломатію боротьби з відновлення цілісності держави не робить і робити не збирається. Співголова стратегічних радників з підтримки реформ в Україні Лешек Бальцерович назвав чотири «головних цілей для України». Врешті, всі вони тривіальні і майже нічим не відрізняються від заяв уряду Азарова, в якому активно працював міністром економіки Петро Порошенко - зміцнення фінансово-економічної стабільності, економічне зростання, боротьба з корупцією і справжня децентралізація. Місця для пріоритету оборони України і глибоких реформ ЗСУ, разом із ВПК, у чергового іноземного реформатора при українському клептократичному дворі, не знайшлося.

В принципі, Україні негайно потрібно два види озброєння - протитанкові і протиповітряні. Наші ПТУРи вичерпали свій ресурс і морально застарілі. Поряд із допотопними 100 мм протитанковими гарматами МТ-12, масово використовується не менш древні РПГ-7 із ураженням до 150 м. Новий ПТРК Стугна є досить ефективним, але ВПК не може забезпечити нинішні потреби ЗСУ. Найкраще купити Джевеліни США. Вони б'ють на 2,5 км. З 90% точністю. За принципом - «вистрелив-забув». До того ж, вони не погано збивають атакуючі гелікоптери. Вартість - 2 млн. доларів. Разом із 10-ма ракетами. Американці продають тим, кого підтримують, за пів-ціни. Триста комплектів унеможливлять використання Росією танків на Сході. Найбільша їх перевага - декілька днів навчання аби не промахнутись.

Найгірша ситуація в ППО. Їх ресурс практично вичерпаний. ППО великого і середнього радіусу дій, практично, не боєздатний. В США необхідно купити два види ЗРК. Малого радіусу дій - Авенжер. З ракетами Стінгер, стелею у 5,5 км. і дальністю в 7 км. На Хамері. Автономний, діє в будь-яких умовах з екіпажем всього 2 бійців. 4 млн. доларів. Підготовка екіпажу - не більше місяця. Найкраще - ПЗРК FIM -92 Стінгер із інфрачервоним наведенням для низько літаючих цілей на зустрічних і наздоганяючих курсах. З нього на 2014 рік збили рекордних 270 літаків та гвинтокрилів. Саме вони переламали хід війни СРСР проти Афганістану. Треба розуміти філософію цієї зброї. Вона має на меті не стільки поразку авіації противника, як недопущення виконання ним своїх завдань. Наприклад в Лівії авіація НАТО була тривалий час паралізована фактом наявності у Кадафі переносних ЗРК. 2 травня 2014 року два українських МІ-24 (в ЗСУ їх всього 60) були збиті із ПЗРК в районі Славянська, Донецьої області. З того часу вони взагалі не використовуються. Як і інша авіація. Тому, перше ніж погодитись на пропозицію КБ Антонова розробити власний легкий штурмовик і винищувач, чи вкладати гроші в розробки легкої стрілецької зброї, зекономивши їх, купити 2000 Стінгерів і зробити неможливим використання, хоча би, штурмової авіації Росії на Сході.

Прийшов час глибоко усвідомити слова Наполеона: «Народ, який не хоче годувати свою армію, скоро буде годувати чужу». Російську. Бо НАТО виступає ще й каталізатором економічного зростання та є гарантом як безпеки, так і свободи. Разом з демократією і дійсною незалежністю.