У нашої держави серйозна хвороба – низька інституційна спроможність, тобто низька якість роботи держслужбовців і органів влади, і як результат – погане урядування, прийняття рішень не на користь національного інтересу. Цей факт усі знають і ззовні, і всередині країни. Що мене найбільше дістає в українському дискурсі, це те, що хоча всі знають про цю проблему, майже ніхто не хоче її вирішувати.

Днями громадські організації критикували одне міністерство за те, що його чиновники не здатні затвердити програму реформи, проте коли пропонуєш українським активістам зайти на держслужбу і підтягнути трохи роботу, то вони не погоджуються. Адже зарплата в громадському секторі у Києві у рази вища, ніж у державному, а відповідальності й об'єму роботи в рази менше.

Про владу продовжують говорити як щось чуже, замість того щоб брати повноваження і змінювати свою країну. Ніхто не готовий жертвувати своїми матеріальними інтересами. Ну і, звичайно, дякуємо тим державним діячам, які доклалися до того, щоб такий вибір і жертовність був неминучим при вступі на держслужбу. Такі реформи...