Сьогодні в сусідів - запланований напад побєдобесія. Сьогодні минуло рівно 75 років від початку того, що там називають Великою вітчизняною війною. Насправді СРСР разом з Україною як його частиною вступив у Другу світову війну майже водночас з Німеччиною, у вересні 1939 року, але то загальновідомі речі. Цікавіше придивитись до витоків сьогоднішнього мілітарного безумства.

Не буде перебільшенням сказати, що фантазматичний культ Великої Перемоги значним чином ґрунтується на образі війни, створеному навіть не в підручниках, романах чи в газетах, а в кіні - наймасовішому мистецтві радянських часів. У фільмах. Фільмах смішних і страшних, видовищних і психологічно глибоких, масових і авторських; фільмах зі знаменитими зірками і з акторами-початківцями, котрі стали зірками згодом; фільмах, зроблених з дулею в кишені або цілковито лояльних.

Народ ці картини дивився безвідмовно. Не лише тому, що не мав вибору: як же може бути нецікавим двобій наших проти чужих, у якому всі наші - лицарі, красені й розумнички, а чужі - сильні, підступні, але тупі й повторні?

Загалом, воєнне кіно пропонувало повний набір всіх основних типажів і зразків для уподібнення - від стриманого інтелектуала Штірліца до грубуватих відчайдухів з «Аты-баты, шли солдаты». Для мешканців країни, чиє життя просякло повсякденним приниженням, брехнею і безвихідною рутиною на остогидлій роботі, вся ця кіновійна являла розраду. Тому ці фільми передивлялися багато разів. По суті, Велика вітчизняна - це війна, створена радянськими режисерами на заміну історичній пам'яті.

І ця віртуальна реальність досі живе в Росії, а частково - і в Україні. Перев'язана георгіївськими стрічками, пропахла горілкою, переповнена шовіністичним пафосом, вона, зрештою, не могла не породити справжнього кровопролиття.

Проте - у будь-якої, навіть найтривалішої кінострічки є титр «кінець».