Є особливості культури, що одразу впадають в очі. Почнемо з очевидного. У європейській і американській культурі треба посміхатися. У російській культурі демонстрація життєрадісності перебуває під негласною забороною. Посміхатися незнайомому - те саме, що дражнити його. Над ким смієшся, наді мною смієшся? Та й схожа ця поведінка на дурника (сміх без причини - ознака дурника), юродивого, що культурою не схвалювалося (той самий сміх, але над сакральним). Краще бути про всяк випадок похмурим і неголеним, ніж тверезим і веселим: довіри більше і не зурочиш удачу. Культурні пріоритети ритуальні.

Ще одна знакова особливість російської культури: в Росії виголошують тости. Зрозуміло, що в Грузії теж виголошують. Та ще й які хитромудрі. А в Європі й Америці - ні. Не цокаються і не бажають проникливо здоров'я, щастя і успіхів в особистому житті. Не говорять з багатозначною посмішкою: ЧХСІДБ. Тобто, якщо застілля і випивка поєднуються (а фуршети в сучасній європейській культурі витісняють застілля, які тверезіють на очах), то п'ють усі в своєму ритмі.

І це тільки здається, що тости, чокання і застілля - не суттєва приватність. Або що гейропа і американці не спілкуються один з одним, зовсім бездуховність заїла. Спілкуються. А ось тости стали архаїкою. Чому?

Почнемо знову ж з очевидного. Серед найбільш простих припущень: тост - це певне налаштування організму на майбутній шок від чарки горілки. Тост готує це випробування, але якщо ви п'єте вино або пиво, то це фізіологічне налаштування начебто і ні до чого. Так?

Але і в північній Європі, скажімо в Фінляндії, тост - це з офіційних прийомів. Та й то він найчастіше один, причому не завжди на початку, а неначе вкладення-нагадування про офіціозний сенс заходу. Звичайна ж випивка обходиться без тостів і нашого звичного: «поднимем бокалы, содвинем их разом».

Пиття і супровідні промови розминулись, і досить давно. Італійське чин-чин або німецький прозіт - це обмилки тієї культури, якої більше немає. Зокрема тому, що тост - це певною мірою виправдання за випивку. Мовляв, не просто горілку п'янствую, а беру участь у церемоніалі, в задушевній розмові, у містичному колективному дійстві побажання іншому того, чого і сам не маєш, та й мати не будеш.

Річ не в тім, що більшість наших тостів - пишномовне лицемірство, що часом не відрізняється від жанру вітальної листівки. Бувають чудові тости, один з найбільш знакових, на мою думку, любив виголошувати за радянських часів чудовий петербурзький поет Сергій Стратановський: за вічну жіночність при розвиненому соціалізмі. Тобто ця частина російської культури розвивається, може бути розділена на жанри і види, вивчена і систематизована. Але її архаїчність від цього не зменшується.

Західна культура не вважає за необхідне вибачатися за випивку. І складати з нею словесну ікебану. Можливо, тому, що це - приватна справа: пити чи не пити - вільний вибір. Можливо, тому, що болючість проблеми пиття значно менша, ніж у Росії. Та й горілка - ще раз зазначимо, особливо гострий інструмент, тост - це неначе піхви, щоб не порізатися. Горілку треба закушувати, до випивки треба спеціально готуватися, застілля, навіть дружнє, організовується за законами театральної постановки. З вибагливою імпровізацією, але зі сценарієм у голові. Перший тост - за Сталіна. Другий за батьків. Третій - за тих, хто в морі. Водночас: між першою і другою - перерва невеличка.

Ця випивка з низького старту. Потрібно ще випростатися, розправити члени, розгладити зморшки на чолі або, навпаки, зібрати їх у думу. Віскі, коньяк, джин, текіла п'ються з високого старту. Закуска непотрібна. Тости теж. Розмови за бажанням. Випивка емансипована і відділена від усього іншого.

Останнє - віра в слово. Тост не просто відрижка літературоцентризму, це віра в слово, що зцілює, виправляє, очищає. Тост - побажання, що має здійснитися. Всі знають, що не здійсниться, але з ентузіазмом важливого ритуалу повторюють з року в рік одне й те саме. Майже весь світ вислизнув із лап літературоцентризму, віра в містичне слово залишилась прерогативою Росії. У ній багато прикмет архаїчних традицій. Застільний тост - одна з них. Як покажчик у бік порожнечі, на місці якої ще вчора жевріло життя. І припущення, що святе місце порожнім не буває, не працює. Буває.