Оце наткнувся на праведний гнів френдів у стрічці через вивчення християнської етики у львівських школах. Не знаю, що там зараз планують, але в часи моєї широкоштанної юності у нас в 57 школі на Підзамче вже був такий предмет. Минуло трохи часу, тому мені складно пригадати, чим саме ми там займались, але кінець моїх контактів з цією дисципліною я все ж запам'ятав.

Було це у класі 7-му чи 8-му. Виховувати у нас християнську любов і смирення було вже безнадійно пізно, як і в принципі намагатись виховувати, але ж такий урок, то що поробиш... Наша вчителька, назвемо її пані Віолеттою, виконувала свою роботу ретельно й з вогником, і від того затія ця щоразу виглядала все більш безнадійно.

Звісно, досить скоро взаємини у нас, м'яко кажучи, зіпсувались, через що пані Віолетта часто ставила під сумнів запевнення мої та друзів про те, що ми таки хрещені. Очевидно, наша поведінка вказувала на протилежне. Це, звісно ж, обурювало нас, порядних галичан, тому часто ми у відповідь публічно ставили під сумнів її "профпридатність" та інтелектуальні здібності.

Зрештою, коли наші філософські дебати досягли точки кипіння, пані Віолетті явилось провидіння і вони зрозуміла в чому криються її педагогічні невдачі. Невдачею беззастережно був визначений я.

"Стек, ти дитя Сатани", - випалила якось пані Віолетта. Переможний блиск в її очах я добре пам'ятаю. Здавалось, жіночка розгадала шараду, що мучила її вже не один рік. Очевидно, в голові нашої "етички" тільки такі родинні зв'язки пояснювали поведінку, доволі пересічного, мушу вам сказати, 13-річного хлопця з робітничого району Львова.

Після такого діагнозу, самі розумієте, мої успіхи на уроках християнської етики стали ще більш скромними, які і моя на цих уроках присутність. Здається, всі були задоволені: пані Віолетта позбулась доволі небезпечного опонента, бо, як відомо, екзорцист не входить в штатний розпис посад в середніх загальноосвітніх школах. Я ж отримав більше вільного часу, який, серед іншого, проводив і в роздумах про вічне.

Вже тоді, сидячи в урочний час десь на футбольному майданчику я чудово засвоїв важливий християнський постулат - шляхи Господні таки незбагненні. Тому дякую "пані Віолетті" за те, що змусила мене повірити у справедливість. Я досі переконаний, що вона існує.