1970-х засудив на шість років ув'язнення суворого режиму і три роки заслання, заслужив глибоке визнання українців. «У переддень 77» - так назвав свій творчий вечір у Львівській філармонії поет-шістдесятник Ігор Калинець.

Чому така назва? Та дуже просто: поет незабаром святкує свої сімдесят сім...

Журналіст "Високого замку" Ігор Калинець розмовляє з Ігорем Мироновичем, який, незважаючи на поважний вік, продовжує працювати заступником директора Міжнародного інституту освіти, культури та зв'язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» (директор - доцент Ірина Ключковська).

І має на все свій погляд.

- Пане Ігоре, три роки тому ви сказали мені в інтерв'ю: «Не встигаю за життя зробити те, що хотів би. Навіть не встигаю українську класику дочитати. А треба би». То як - вдалося вам її дочитати?

- Та де. Не встигаю. Хіба інколи, вибірково.

- Пан Олег Синютка (голова Львівської ОДА) назвав вас неперевершеним майстром слова. А ви вважаєте себе «другорядним поетом». Чому?

- Олег Синютка - розумна і порядна людина. Не сумніваюся, що він щось мого і прочитав. Але він не літератор... Його слова сприймаю як не зовсім заслужений вимір моєї поезії.

- А все-таки: чому - «другорядний поет»?

- Я трохи розуміюся на пое­зії: можу порівняти свою з добрими зразками української і світової. Звідси мої сумніви. Колись Іван Світличний, коли заходила у совєтському концтаборі розмова про шістдесятників, відводив мені місце у першій десятці, мене ж влаштовувала друга.

- У вашій першій збірці звучить віра у незалежність Украї­ни:

З Галича вітер цілющий,

З Галича вітер державний.

Ви були тоді, у шістдесяті, переконані, що українці матимуть свою незалежну державу, і про це свідчить отой державний вітер з Галича.

- Це так і не так. Ми начиталися Донцова (звичайно, нелегально) і поетів - вісниківців, та й з дому виніс ту ідею, тож проблема державності була така зрозуміла й бажана, що сумнівів у її торжестві не було. Але реальність перекреслювала будь-який шанс на її здійснення. Шістдесятники та й чимало літераторів соцреалізму намагалися бодай якось спинити навалу зросійщення, відшукували законність існування українськості у совєтській конституції. Безперечно, у самвидаві були матеріа­ли й про незалежність. Однак нам йшлося, щоб якось вистояти і зберегти бодай мрію.

У цитованому вірші, що був, на подив, увертюрою до збірки (не мала жодного обов'язкового «паровоза», вихід якої завдячую редакторові «Молоді» Петрові Засенкові), йшлося про Галицько-Волинську державу, але цим мені не вдалося обдурити партійне і кагебістське начальство у Львові: книжечка була заборонена, вилучалася з бібліотек і при обшуках. Долучилося ще слово «бандери» («бандери дністрових лодій») та й інші реалії цього та й інших віршів. Вони вміли читати і буквально, і підрядково: мої пояснення виглядали досить наївно. Невдоволена була влада й поезією «Антонич» - мовляв, це буржуазно-націоналістичний поет, якого нагородив сам Шептицький, ворог українського народу. Такої нагороди не було, хіба була премія від Українського Католицького Союзу в 1936 р. за збірку «Книга Лева». Молодий редактор Петро Засенко зумів якимось дивом втиснути книжечку в колективну касету, і збірочка якось загубилася для цензури в товаристві поетів, що взяли на себе ідеологічний «паровозний» тягар. Але тоді таки «випала» з касети збірка В. Голобородька, і мені дісталася готова обкладинка з намальованим яблуком.

Пізніше, в ув'язненні, ми не обходилися без мрії. Ми були вільніші у розмовах. Державність не була вже фата-морганою: у світі йшла боротьба не тільки за права людини, а й - народів. Совєтські дисиденти розхитували підвалини імперії зла, політв'язні тут були першими. Світова опінія перемагала. Наша національна ідея (Українська соборна незалежна держава) вже не була за недосяжним обрієм - ми в неї вірили як у щось реальне, хоч не надто близьке.

- Чи легко було вам у таборі порозумітися з представниками інших республік, народів?

- Переважно так. Тут була зібрана демократична чи, навіть, націоналістична частина совєтського суспільства. Вірмени, прибалтійці, євреї... Найбільше було українців. Знаходили спільну мову не тільки в побуті, а й у нашому протистоянні з адміністрацією, в русі опору з державою. Спілкувалися з росіянами-демократами, не вдавалися тільки зв'язки з неомарксистами чи монархістами.

- Коли з нашого суспільства повністю вийде радянськість?

- Напевно, не скоро. Є діти і внуки ревних совків, і їм визволитися від родинної опіки не так легко. Є і прокомуністична частина суспільства - ще з піонерами і комсомольцями. І це не українські ліві, а таки проросійські. Уникнути російської пропаганди майже неможливо: а там все намішано - і комунізм, і монархізм, а передовсім - культ радянщини, що через ЗМІ безперервно вторгається в Україну.

Важка проблема з російською і російськомовною частиною нашого суспільства. Далебі не усіх звинуватиш в українофобстві. Є щирі українські патріоти серед них, навіть героїчні постаті в АТО. Але чи усі вони усвідомлюють, що своєю мовою, культурою несуть погибель українській нації? Ідеолог з оточення президента віщає і «віщує»: «Мільйони українських громадян історично тяжіють до російської культури... просто є носіями російської культурної традиції. Наше завдання - зробити так, щоб вони не відчували себе чужими» (цитата належить голові президентської адміністрації Борису Ложкіну. - Авт.). Це так делікатно сказано про подальші імперські обійми, які не принесуть нам звільнення від московського іга. Зрештою, не всі начебто нормальні українці вільні від багатьох забобонів «комуністичного» минулого. Погляньте, як важко йде перейменування вулиць, населених пунктів. Та й соціальна політика влади не сприяє викоріненню побутових порівнянь з минулим. Ще довго доведеться чекати нам з вичавленням сов­ка, до того ж проросійського.

- Десятиліття чи п'ят­десяти­ліття?

- Бог його знає. То було б задовго. Зміни в Росії, яка постачає це мракобісся, прискорили б процес викорінення.

- Кажуть: має змінитися суспільна система. Як її змінити?

- Не знаю. Мусить бути змінена, як хочемо вижити. Ми (чи - нам?) побудували олігархічну Україну. І від неї, власне, залежить наше життя: економічне, культурне, політичне... До того ж олігархи не з українським світоглядом і душею. У кращому разі, експлуатують - не ділячись, а в гіршому - привносять за наші кровні чужу мову, культуру, порядки, мораль. Очевидно, вони не повірять, що міг бути свого часу Андрей Шептицький. Навіть «рідні» владні магнати.

- Маєте до президента якісь конкретні пропозиції?

- Він, як ніхто, в політичному плані є стрижнем незалежності. Але у багатьох випадках не є гарантом національного життя, моральним авторитетом: підозріле його президентське оточення та його кадри, злочинна байдужість до стану української мови. Зрештою, хоче бути олігархом усупереч своїм передвиборним обіцянкам. Мене все це болить, бо я занадто увірував у нього, агітував за нього. І далі, правда, не бачу кращої кандидатури. Як прикро, що Господь замало вклав у його серце української мрії.

- Було б добре, якби нареш­ті з'явилися у нас ідеологічні партії.

- Навіть - дуже добре. Я, як націоналіст, хочу, щоб була моя партія, щоб я не розчаровувався так часто, як останнє - у «Свободі». Я тепер належу до громадської ради «Святий Юр» і переконуюся, що люди спраглі ідейної одностайності. Тож я хотів би бачити правохристиянську партію, чи, зрештою, демократично-християнську. Мене влаштувала б і консервативна партія, бо не приймаю ліберальних віянь. Напевно, не уникнути в Україні і лівих, але українських партій. Чомусь наше суспільство не готове породжувати такі партії. Воно породжує організації задля окремих вождів, а ці партійки не закорінені в національній потребі, в організмі народу, ще й ідеологічно розхлябані, невиразні, якщо не ворожі. Вони далебі не можуть бути виразниками української мрії.

- Чим зараз займаєтесь?

- Видав вісім томів (у 12 книжках) творів покійної дружини Ірини. Не знайдені її листи з лагеря до мене. Це понад півсотні листів, є ще праця про скіфів, є пое­зія з університетських часів. Може, буде ще один том. Найцікавіше з листами. Адже ще перед смертю Ірини я бачив їх у нас вдома. Пошуки безрезультатні. І містика мені не допомогла.

- Який наклад творів Ірини Калинець?

- Півтори тисячі кожен том. Радо даю до бібліотек, роздаровую приватно, продаються в «Українській книгарні» у Львові. Лише у тій крамниці, де є і мої книжки.

- Як прищепити молодому поколінню глибокі знання з української історії? Що б запропонували Міністерству освіти і науки?

- МОН скоротило уроки з української мови і літератури. А це ж одне з джерел, де дитина може збагатитися рідним, зокрема з історії України. Треба включати твори на історичну тематику у позакласне читання. Бібліотеки (та й книгарні) мали б поповнюватися відповідними виданнями. Я починав своє пізнання історії із «Захара Беркута», з повістей А. Чайківського, Ю. Опільського, А. Кащенка... І все це була у 50-ті нелегальна лектура. Слава Богу, не всі книжки люди попалили і відважувалися давати нам, дітям. Школяр мав би бути закиданий такими книжками, а тепер є ще більше видань. Жаль, що бракує фільмів на історичну тематику у школі, на каналах телебачення, в кінотеатрах. Треба влаштовувати екскурсії школярів до конкретних історичних місць. Мають існувати й гуртки з історії.

- Іван Гель пише, що свої «Грані культури» він би в житті не написав, якби не був у камері-одиночці, де писалося «легко й швидко». А вам?

- Але він ще оповідав, яких неймовірних труднощів зазнав, аби зберегти і передати на волю цю книжку. А коли вона дісталася за кордон, вийшла під псевдонімом Максим Говерля, то десяток років там не знали, хто автор. До речі, я сказав одній пані з Чикаго, де праця була відзначена премією імені Івана Франка, хто такий Говерля. Це вже було у 90-х - і Гель отримав цю премію. А тепер про себе. Мені також в одиночці - у львівській тюрмі «на Лонцького» - після вироку у листопаді 1972 р. писалося на одному диханні. Правда, я писав «легальну» прозу. Це тривало два місяці. Тоді повезли на Урал. Повісті так і не закінчив.

- А я хотів вас запитати, чому тільки «два місяці», тепер зрозуміло.

- У таборі (точніше, у концлагері) писав тільки поезію. Для того знаходив час. Було дивне піднесення, писалося легко в нелегких умовах. Ми мали активне громадське життя. Вимагали, передусім, статусу політичного в'язня. Було життя в опорі, з погрозами, покараннями. А ми хотіли, щоб про нас знали у світі. Передавали нелегально, а це неймовірно важко, на це йшло немало часу, переживань, нервів.

- «Живемо в каламутний час неправди», - констатує Оксана Пахльовська. Погод­жуєтесь?

- І погоджуюся, і ні. Завжди були часи, яких би стосувалася метафора пані Пахльовської. Але в наш час правду легко пізнати: для цього є десятки доріг пізнання. Інша річ, як побороти неправду, яка має потужніші засоби існування. Правда може визволити людину, але як досягти можливості визволити гурт, народ, державу, світ. Правда мусить бути потужна - вона має спиратися на авторитети, церкву, партії... На державу. В певні часи - на армію. Потрохи з того усього маємо. Нам би спертися й на нашу українську мрію: «Коли діждемось Вашингтона З святим і праведним законом?». Хіба не були в нашій історії мудрі й революційні мужі - прообрази шевченківського ідеалу? Деякі з них навіть були прозвані українськими Мойсеями... Шевченко дав нам національну мрію.

- Підтримуєте думку Світлани Алексієвич, яка каже: «Я рада і горда, що в мені тече українська кров, бо Україна рвонула зовсім в інший світ»? Ви горді?

- Я завжди був гордий (був би гордий і за паню Алексієвич, якби писала білоруською). Бо знаходив приклади в нашій історії жертовності у боротьбі за державність, опір ніколи не припинявся. То й часто підкреслюю, що належу до гордої нації, яка, як це не прикро, не завжди могла здвигнути свою державність. Згадую оповідання маловідомої письменниці з 30-х років Софії Будко «Українське небо повниться». Там йдеться про те, як Шевченкові було сумно в українському небі, та одного разу вчув молодечий гамір. Це були юні крутянці. Жаль Шевченкові стало, що так рано обірвалося життя хлопців, але він сповнився радістю, що Украї­на ще не вмерла. І, напевно, він з болем, але водночас із гордістю зустрічав Січових Стрільців, вої­нів УНР і ЗУНР, Закарпатських січовиків, оунівців, героїв УПА... Цього вже в оповіданні нема, але в героїчному епосі України додаються нові імена: і жертовних шістдесятників, і Небесної сотні, і бійців російсько-української війни: «Українське небо повниться» і понині. Наша нація витворювала ідеал націоналіста, якого вимріював Шевченко, очікуючи на згадуваного нашого Вашингтона.