За рік і чотири місяці, що я провів в російських тюрмах, до мене підсаджували арештантів, які схиляли до співпраці з адміністрацією. Розповідали мені, що якщо залишусь в Росії, зможу працювати фотографом, їздити по Європі і країнах, але треба буде фотографувати необхідні речі. І що гроші в мене будуть і взагалі все добре буде. Тобто пропонували займатися шпигунством. Це один казав. Інший говорив, що в житті треба боротися лише за себе, думати тільки про себе. Тому маю здати хлопців і всіх, кого тільки можна. Спершу нічого не розумів, а з часом помітив, хто і що це за люди. Хоча були й щирі. Один грузин, у якого друзі воюють в "Азові", захищав мене перед адміністрацією колонії, через що попадав в одиночні камери на десять днів.

Були й різні провокації, мовляв "а Крим-то наш", "як ми правильно зробили, що захопили Крим". Хотіли пробити мене на якісь емоції. Або починали розпитувати, що робиться в Україні, хто воює, скільки загиблих... Вибивали на розмову і таким чином.

Якось до мене в колонію приїхали ФСБшники. Я тоді якраз оголосив голодування, бо захворів на свинячий грип, а мене не лікували. З тими ФСбшниками я розмовляти відмовився, тому мене повезли до єдиного приміщення камерного типу. Приїхали інші ФСБшники. Один з них був колишній кримський сбушник, який мене катував, а другий був місцевим. Вони приїхали з паперами, комп'ютерами, сиділи зі мною півтори години. Увесь цей час я їм повторював, що розмовляти з ними не буду. Вони намагалися розговорити мене будь-яким шляхом, але нічого у не вийшло, тому вони поїхали, а я два місяці провів в одиночній камері.

Все, що можна було в мене витягнути - витягнули під катуваннями. Я тільки й думав, як від всього цього відмовитися. Пам'ятаючи все, через що пройшов, ніколи не думав про співпрацю з ними. Далі - то була гра на виживання.