Американський економіст Майкл Портер у книзі "Міжнародна конкуренція" писав, що італійці не змогли після Другої світової війни залучити інвестиції в необхідній кількості для модернізації промисловості, і тому їх економічний розвиток носив не інвестиційний характер, а інноваційний, пише в своєму блозі на "Новому часі" академік Богдан Данилишин. На мій погляд, дізнатися, як вони це зробили, це саме те, що сьогодні потрібно Україні.

Італія в післявоєнний період зробила стрибок від стадії акценту на факторах виробництва до стадії акценту на нововведеннях. Стрімке зростання зарплати та скасування режиму девальвації ліри зіграли роль каталізатора підйому конкурентоспроможності для багатьох італійських фірм. Вже до початку 1980-х років економіка Італії вступила в стадію нововведень. На відміну від японської та корейської економік, вона не продемонструвала ознак проходження через стадію інвестування - від стадії факторів виробництва вона еволюціонувала безпосередньо до стадії нововведень.

Своїм успіхом італійська економіка була зобов'язана головним чином некапіталомістким і нечутливим до зміни цін галузям. Всі інвестиції, які були зроблені у велику промисловість Італії, не мали особливого успіху – у зв'язку з відсутністю внутрішньої конкуренції. Таким чином, як стверджував М. Портер, італійський досвід показує, що успіх інвестиційної моделі економічного зростання жодним чином не гарантований (що непогано було б засвоїти вітчизняним адептам ідеї про те, що тільки інвестиції здатні забезпечити зростання економіки України).

Необхідність участі італійських фірм в глобальній конкуренції не заміняла інновацій у себе вдома. Значна частина міжнародного успіху Італії (а також Англії та США) будувалася на обслуговуванні потреб закордонних покупців зі своєї власної країни ("ефект витягування"). Але, щоб утримувати конкурентну перевагу в глобальних галузях, фірми повинні були продавати свій товар на ринках всіх більш-менш значущих країн. Особливо там, де вимогливий покупець. У свій час Лучано Бенеттон говорив: "Коли ми стали успішні в Парижі, я зрозумів, що нам під силу будь-які завдання". Тому італійські фірми знаходили особливі шляхи розвитку.

Майкл Піоре та Чарльз Сейбр у своїй книзі "Парадигма гнучкої спеціалізації" дають опис особливостей організації бізнесу в Італії: "Масове виробництво, що передбачає великомасштабні підприємства, не було необхідним наслідком промислової революції. Більш дрібні підприємства, що поєднують ручну працю і високі технології, анітрохи не поступилися гігантам. Більш того, еволюція складно сегментованих і швидко змінюваних світових ринків споживання надавала їм переваги, скористатися якими їм допомагали їх гнучкість і висока адаптивна здатність, які були властиві тільки невеликим організаціям".

Це пояснює успіхи у верстатобудуванні, зроблені сімейними підприємствами в центральній Італії. На них була введена передова технологія виробництва. В Італії маленькі автозаводи стали найбільш автоматизованими у світі. Адже як тільки споживачі стають багатшими й освіченішими, зростає їх бажання купувати різноманітні продукти, що веде до ще більшої сегментації ринку та появи дрібних підприємств, що в свою чергу вимагає гнучкого, майже "ремісничого" способу виробництва. Машини для виготовлення серійної продукції не можуть бути такою продукцією, їх все одно доводиться створювати практично вручну, оскільки зазвичай для них використовуються унікальні розробки.

Зростання конкурентоспроможності в багатьох галузях сприяло їх диференціації і появі нових сегментів. Відбулося формування кластерів (до речі, всі найбільш успішні галузі в Італії організовані за кластерною ознакою). Кластери в Італії носять дуже глибокий характер і більшість з них включають кінцевий продукт. Між деякими кластерами існують зв'язки. При цьому в Італії все пов'язано модою, стилем, дизайном. Деякі напрямки в цих секторах самопосилюються і поширюються на підтримуючі галузі.

Наприклад, кластер керамічної плитки у Сассуоло. "Вчотирьох можна зіграти в карти, втрьох – заснувати плиткову фірму", – кажуть там. Відбувається це тому, що завжди є наявність технічно підготовлених робітників в регіоні Емілія – Романія (географічна концентрація найбільш процвітаючих фірм). Багато хто з фірм, що розташовані в одному місті. Із загальної кількості 200 фірм цієї галузі в Італії, 60% знаходяться саме в районі Сассуоло. Фірми працюють по суті «двері в двері». У свій час вони почали самі робити печі для випалу, і навіть потім почали їх експортувати (хоча спочатку імпортували). Важливо і те, що здійснюються постійні технічні інновації печей. Значущу роль в остаточному попиті на продукцію грає дизайн керамічних плиток (від дизайнерів одягу Валентино, Ферре, Версаче). До речі, прибутки Італії від дизайну вже в 1990-ті роки становили $10 млрд.

Навколо Сассуоло сформувався пул кваліфікованих робітників, фірми постійно обмінюються інформацією між собою. Тому обладнання до італійських фірм надходить в середньому на рік раніше, ніж до іноземних. Не дивно, що італійські виробники мають найширший асортимент керамічних плиток у світі. З часом вони відкрили демонстраційні салони в Німеччині і Франції, що постійно проводять зміну нових і нових серій плиток, в рамках безперервної боротьби за зниження витрат виробництва через зменшення числа робітників і скорочення часу виробничого циклу.

Важливо і те, що географічна близькість фірм вела до гострого суперництва, швидкого поширення досвіду. Італійські фірми виявилися надзвичайно практичні, вони вміють вправно обходити всі перешкоди і легко йдуть на адаптацію та імпровізацію. Що в підсумку призвело до таких типів диверсифікації виробництва керамічних плиток: 1. Великі фірми – економія на масштабі. 2. Нечисленні фірми дизайнерської плитки - високі ціни. 3. Копіювальники (особливо дизайнерської плитки) – низькі ціни. Всі три стратегії приносять успіх.

Звичайно, позиції Італії часто занадто вузькі по ряду категорій, які навіть неможливо відобразити в статистиці як окремого рядка. Окремі фірми спеціалізуються, як правило, на виробництві вузької номенклатури товарів. Але все це і стало однією зі складових позитивного результату.

Таким чином, феномен скупчення дрібних сімейних виробників став не просто цікавою деталлю італійського шляху розвитку, але й фактом, що показує можливі шляхи майбутнього зростання для інших країн, які допоможуть уникнути найгірших рис, притаманних масовому виробництву.

На мою думку, дрібномасштабна індустріалізація в Італії може стати загальнозастосовуваною моделлю промислового розвитку і в Україні. У світлі серйозної турбулентності і невизначеності сучасного світового промислового розвитку можу стверджувати, що в майбутньому оптимальну форму промислової організації будуть переважно становити не малі й не великі компанії, а мережеві структури, що розділяють переваги як малих компаній, так і великих. Мережеві організації можуть використовувати економію масштабу, разом з тим уникаючи накладних та адміністративних витрат, властивих великим централізованим організаціям.

Але скористатися всіма перевагами мережевого виробництва зможуть лише суспільства з високим рівнем соціальної довіри. Так як, на відміну від виробництва в рамках вертикально інтегрованих структур, безперебійне виробництво ("точно в термін") в рамках мережевих структур буде в значній мірі залежати від того, наскільки контрагенти довіряють один одному. Тому й стає важливою побудова соціальних інститутів нового індустріального суспільства в Україні, тому так важливі інституційні реформи у нас.

Таким чином, я можу стверджувати, що основою післявоєнного італійського успіху (а нинішній стан української промисловості близький до італійського повоєнного, тобто базові умови коректно порівняти, тому даний аналіз важливий для нашої країни):

1. Відсутність комплексу меншовартості перед іноземними промисловими фірмами. Не отримавши інвестицій в потрібному обсязі, на які вони розраховували, італійські промисловці сказали: "Не біда, ми впораємося!", і зайнялися інноваційним розвитком національної промисловості.

2. У силу цього, а також тому, що італійці досягали вдосконалення продукції за рахунок умінь і вдосконалення технологій («знаю як»), позитивні зміни у промисловості стали носити стійкий характер і закріпилися в італійській промисловості надовго.

3. Відбувалося це з урахуванням національних особливостей трудової етики італійців та промислової психології; інтенсивного переймання практик промислового господарювання успішних країн; використання кластерної організації бізнесу; прагнення працювати не тільки на зовнішніх ринках, а й, зокрема, надавати національним споживачам продукцію, зроблену на основі світових стандартів («ефект витягування»); а також за рахунок відмови від масового виробництва як домінуючої форми промислового випуску.

Все це дивним чином співпало з тим, що сучасний промисловий розвиток тепер вимагає від промислових фірм. Не дивно - адже промислова Італія якраз і є зараз одним із творців цього промислового сьогодення. Тому подальша персоніфікація у створенні промислової продукції (промисловий 3-D друк), роботизація і подальша автоматизація виробництва в майбутньому світовому розвитку, дозволяють вважати, що італійці можуть бути спокійні щодо того, чи знайдуть вони собі місце у світовому поділі праці, так як вони сильні саме в такому виробництві.

Українці також можуть і повинні скористатися досвідом Італії, так як у нас зараз проблеми із залученням промислових інвестицій, і будуть ці проблеми продовжуватися і надалі. Я думаю, що це - не так погано, як прийнято вважати: якщо подивитися на вищенаведений досвід італійців і скористатися ним. Бо ми також, як і тоді вони, зможемо знайти креативне застосування своїм вже існуючим якісним інженерним компетенціям. І, я думаю, зможемо підняти свою трудову етику при виробництві якісних товарів. Мені здається, це реально зробити, адже ті ж італійці теж в свій час відставали від німецьких виробників за якістю продукції, але як виявилося - це не було фатальним відставанням.

І найголовніше, що нам потрібно засвоїти, виходячи з італійського досвіду і нинішніх українських реалій – інвестиції вітчизняних компаній доведеться замінювати інноваціями. Іншого реального шляху немає.