Коли я приїхала до Іспанії, то першим ділом взялась вивчати іспанську. Ну воно й не дивно: що може людина без мови? Нічого: ні знайти роботи, ні зорієнтуватись в складній ситуації, ні шукати якоїсь правди. Чужа мова потрібна, щоб пристосуватись до життя у чужій країні і для того, щоб чужа країна з часом уже була не такою чужою. З плином часу чужі краєвиди хоч і викликають ностальгію за рідними Карпатами, за зеленуватою нешвидкою водою Серета, за солодким запахом свіжого сіна, але і їм вже знаходиться місце у твоєму серці і потихеньку ти вже починаєш любити землю, яка тобі дала прихисток тобі і твоїм дітям. 

Але туга за Україною нікуди не зникає, і ти розумієш, що з цим вічним болем тобі прийдеться жити завжди. І тому у чужій країні ти намагаєшся за дверима твого дому, у спілкуванні з дітьми, зі знайомими українцями побудувати український світ, зберегти традиції і, найголовніше, зберегти мову і передати її як дорогоцінний дар своїм дітям у надії, що таким чином і онуки колись приймуть цей дар.

У Іспанії коло українців є обмеженим. І якщо ти хочеш мати українське середовище, то іноді мусиш миритись з такими рисами людей, які тебе не особливо приваблюють. Серед моїх знайомих є одна сім'я, де чоловік є не дуже освіченим, любить матюкатися. Він є добрим працівником і тому навіть у кризу майже завжди має роботу. Мені Валерій, так звати мого знайомого, не дивлячись на його звичку матюкатися, подобався тим, що він ніколи не хитрував, не намагався придати своїй особі більшої ваги. Він час від часу давав моєму чоловікові роботу. Треба сказати, що мало українців діляться між собою роботою. Але після однієї розмови з Валерієм я його почала поважати набагато більше. Виявляється, що малоосвічений Валерій давав уроки української мови своїм двом хлопцям, диктував їм диктанти. За це диктування диктантів я пробачила Валерію усі його матюки. І ще до того усього його старший син крім іспанської школи ще й паралельно вчився дистанційно в українській школі. Ось так львів'яни у далекій Іспанії виховували двох синів українців. Здається, що нічого особливого у цьому не було.

У інших українських сім'ях так само батьки розмовляли українською, але не всі вихідці з України так трепетно ставились до своєї материнської мови.

Так сталось, що моєму чоловікові, щоб отримати дозвіл на проживання в Іспанії, довелось поїхати додому на півроку. Мені ж, щоб звести кінці з кінцями, довелось поселити в одну кімнату квартирантку з Херсонщини. Моя квартирантка була дуже товариською і мала велике коло знайомих. До неї іноді приходила у гості подруга з маленьким сином. Ця подруга Соня дуже поганенько розмовляла іспанською мовою. Але я з жахом почула, що вона зі своїм трирічним сином розмовляла своєю каліченою, примітивною іспанською мовою. Я просто оніміла: замість своєї рідної чи не зовсім рідної російської мама з дитиною розмовляла якоюсь дерев'яною іспанською. Вона не думала, що цій дитині колись неможливо буде розмовляти з дідусями та бабусями, з двоюрідними братами, що ця дитина повністю буде відрізана від батьківщини батьків. Але найцікавіше було, коли дитині дали їсти, то дитина сказала: "Quiero (хочу) борщик!" Як усе-таки дивно, що крізь дві зраджені мамою мови ( українська та російська) усе-таки прорвався український борщ!

Цей випадок відцурання від рідної мови був не єдиним.

Якось ще у перші місяці після приїзду до Іспанії я познайомилася з молоденькою дівчиною з Криму Оксаною. Оксана була гарна, трохи повнувата дівчина з кучерявим волоссям пшеничного кольору. Після недовгого спілкування з Оксаною я зрозуміла, що її найголовнішою метою було одруження з іспанцем. Треба сказати, що своєї мети Оксана досягла. Правда, чоловік її виявився на двадцять років старшим за неї, розлученим, і жити й виховувати двох дітей, яких Оксана народила одного за іншим, довелось у горах у хліві, переробленим у житло. Але Оксана вважала, що їй дуже пощастило. Якось Оксана мені подзвонила і почала розмовляти зі мною іспанською. Я здивувалась і подумала, що вона помилилась і розмовляє іспанською, думаючи, що я іспанка. Але через якийсь час я подзвонила їй у якійсь справі, і вона знову розмовляла зі мною іспанською. Тут вже ніяких помилок не було: Оксана з українцями розмовляла іспанською.

Також мій чоловік зайшов одного разу в бар, де працювала російськомовна дівчина, і вона також розмовляла з моїм чоловіком іспанською.

Я весь час думаю, чому ці російськомовні українці так ніколи й не спромоглися в Україні вивчити українську? І чому вони так легко відмовились в Іспанії від рідної мови?

І чомусь відповідь, яка першою прийшла в голову, була такою: якщо людина колись зрадила материнську мову, то кожну наступну мову зрадити усе простіше.

Зараз йде багато дискусій щодо того, чи потрібно в Україні ще раз піднімати питання мови. Думаю, що потрібно. Якщо ми хочемо будувати нове життя, якщо ми відмовляємось від комуністичного минулого, то ми маємо також відновити справедливість щодо української мови, яку саме комуністичне минуле зробило малокультурною, упослідженою, приниженою. І хочу повторити думку, яку вже багато раз висловлювали: якщо ми будемо розмовляти російською, то «рускій мір» буде мати ще і ще раз спокусу прийти у наш дім, і ми й далі будемо втрачати наших синів і дочок. Росіяни, коли приїздитимуть в Україну, одразу мають відчувати, що вони прийшли у чужу країну, де немає місця «рускому міру».

Олена КОСЕНКО