Ув'язнення Митрофан переживав тяжко... Прокидатися кожного божого ранку та бачити поперед себе не сонце, дерева та траву, не річку, що тече, звиваючись, внизу городу, а лише – залізну холодну арматуру ґрат... Хіба є щось тяжче та страшніше?

Іноді від безсильної люті та відчаю, прямо посеред ночі, вставав на повен зріст, хапавсь обома сильними руками за ґратку та несамовито тряс так, що аж земля гуділа й стогнала довкола.

Втомившись і збайдушівши, понуро брів у темний куток свого "проклятого склепу" та лягав у купу старої, мокрої тирси, що слугувала і за ліжко, і за ковдру водночас...

Десь пополудні (цього він не знав точно, бо давно втратив відчуття часу і лише здогадувався про якісь зміни "надворі") під самим дахом відкривалося невеличке віконце, крізь яке спускали на підлогу їжу.

І саме в цей момент, нехай всього лише на мить, забував він і про лють свою безмежну, і про несвободу і про долю занапащену...

Із задоволенням і радістю гриз моркву та думав: "Ну, не так воно вже й погано - бути хом'яком!"