13 липня українському кінорежисерові Олегу Сенцову виповнилося 40 років. Цю дату він зустрів у російській колонії, куди був ув'язнений після того, як окупанти викрали його і переправили з Криму до Російської Федерації для показової розправи. Багато українських коментаторів одразу відзначили, що на захист Сенцова не відбуваються гучні акції, із солідарності з ним не голодують європейські політики, мільйони українців по всьому світу не виходять на акції протесту. І це правда. Мітинг на Майдані на підтримку Олега зібрав навряд чи більше людей, ніж тарифні або валютні акції за «все по 5». Чому так? Невже вся справа у Криму? Так. Саме в ньому.

Сьогодні можна почути поширену думку, що Крим не цікавить українців. Соцопитування показують, що незважаючи на те, що 2/3 українців вважають Крим українською територією, лише половина вірить у його повернення до складу держави. Найпоширенішою є думка про те, що «більшість населення Криму складають проросійські радянські люди, які мріяли про приєднання до Росії. І тільки кримські татари – проукраїнські. Але їх – меншість. Тому ... Крим хоч і наш, але ментально він «їх», хоча по справедливості мав би бути «інших». Українці вважають Крим частиною своєї території, але не вірять, що український Крим можливий. Тому відкладають «кримське питання» на потім. Причина криється не в українцях і не в Україні, і навіть не в тому, що послідовна державна політика всі 20 років у Криму підмінялася заграванням з місцевими бандитськими кланами, а в самому Криму, у відсутності кримського українського дискурсу, який так і не був сформований за роки незалежності.

Криму просто не було чого запропонувати Україні, крім претензій про свою особливість і винятковість. Не було ніякої кримської політичної та ідеологічної матриці, яка вписалася б в український націотворчий процес. Якщо придивитися уважно, то кримська риторика завжди була російською. Або шовіністичною українофобською, або російсько-опозиційною, тобто україно-лояльною. Але на інформаційній поверхні Криму були лише росіяни і «кримськотатарська меншість», яка представлялася «доброзичливцями» мало не більшою загрозою, ніж заражена шовінізмом більшість. Українського Криму в публічному просторі ніколи не було.

Якщо не брати до уваги невелику групу людей у незмінних вишиванках, настільки ж штучну, як і українське «кримське козацтво», що в Криму за 20 років так і не утворилося. Воно присутнє на рівні андеграунду, не маючи своїх виразників в публічній площині.

Про це не прийнято говорити, але ідея України як політичної нації народилася саме в Криму, де етнічний український проект був просто неможливий, а створення української політичної нації було єдиним порятунком від радянсько-російського шовіністичного болота. Давайте згадаємо кримський «Ультрас», який одним із перших у країні заявив про готовність захищати акції на підтримку Майдану, що проходять у Криму. У Криму була величезна кількість політичних українців.

Так чому ж сама Україна нічого про них не знала? Вся справа в російській інформаційній політиці, що пригноблювала весь український півострів. Більше, ніж кримських татар, в Криму заганяли в маргінес саме політичних українців. У публічній площині їх просто не було. Вони висміювалися і видавлювалися з півострова задовго до початку активної фази окупації.

Ті ж російськомовні, етнічно різні патріоти України, які зневажали російський великодержавний фарш, насміхалися над бабусями, не здатними прочитати українську етикетку, і не бажали підтримувати загальну істерію "на захист російськомовного населення від здорового глузду". Вони виїжджали з Криму на материк і не бачили для себе жодної можливості реалізуватися на малій батьківщині.

Українець Криму – це той, хто усвідомлює українське громадянство як цінність і не бачить у своїй етнічній приналежності або в кримському народженні «мандат на служіння» імперському трону. Українець Криму – це той, хто чистою російською мовою здатен кинути в обличчя російському окупантові: "Я – український громадянин, а не кріпак, щоб мене із земелькою передавати". Природно, що для російських окупаційних планів такий дискурс небезпечний, адже він руйнує міф про "російську більшість Криму", як про більшість проросійську, а значить антиукраїнську.

Сьогодні український кримський дискурс тільки формується. Причому формується як на материку, так і в умовах окупації. За згадку про українську приналежність Криму в Криму переслідують набагато частіше, ніж у Москві. Багатьом російським спікерам сходять з рук навіть більш радикальні висловлювання, ніж ті, за які знаходяться під статтею про "екстремізм" Микола Семена і Ільмі Умеров. Український Крим протистоїть Криму російському. Те, що Олега Сенцова і його товаришів звинувачують в організації вибухів біля "меморіалу Вічного вогню" і пам'ятника Леніну в Сімферополі, а також у підпалі офісів "Російської громади Криму" і представництва партії "Єдина Росія" в Сімферополі, є символічним, чи не так?

В інформаційному просторі України сьогодні можна помітити Крим у трьох вимірах: кримськотатарський, який робить акцент на становищі кримських татар у Криму і на правах корінного народу; кримський емігрантський, який переживає про те, що з окупованого півострова, "виїжджаючи на ПМЖ в Україну, неможливо перевести диван і плазму", і кримський український, який обіцяє "одного разу зістрибнути з броні українського танка на алуштинську гальку".

Сьогодні український політичний Крим бореться за Україну, за майбутнє Криму в складі України, за автономію кримських татар як за природнє право корінного народу, протистоїть українським чиновникам, які так і чекають співробітництва з окупантом. Якщо придивитися уважно, то можна помітити, що поки одні воюють за Крим з окупантом, інші переконують українців у тому, що Крим залишився за поребриком, що "Крим – це Крим" і мати його в своєму складі – треба заслужити.

Це абсолютно нове явище, яке народжується сьогодні в Україні – український Крим. Він воює за Україну, але ніколи з Україною. Саме цим він небезпечний для творців імперських міфів. Ідея українського Криму як частини української політичної нації – серйозна альтернатива великоімперському міфу і відчутна підтримка кримським татарам у їх боротьбі за автономію. Така ідея здатна сформувати суб'єкт для внутрішньокримського українського діалогу, в якому окупантським спискам бажань просто не буде місця.

Сенцов був першим, хто публічно позначив рубежі українського кримського дискурсу. У російських застінках він наполягає на українському громадянстві, а не на свій етнічній приналежності, і цим виводить ідею українського Криму на новий рівень. Тепер до ідеї українського Криму можуть приєднатися всі, хто вважає, що бути українцем – це володіти громадянською гідністю і захищати свою країну від зазіхань кого б то не було.

Російське, імперське або україно-лояльне має піти з кримського порядку денного, поступившись місцем українському Криму як частині політичної української нації. Коли український політичний Крим буде сформований, він включатиме в себе громадян України незалежно від їх етнічного походження і місця проживання. Тоді "Крим – Україна" стане єднальною ідеєю для української держави, а не просто кричалкою для жменьки не згодних з окупацією кримчан. Для того, щоб віддати данину Олегу Сенцову, необхідно підтримати ту ідею, яку він відстоює в окупантській катівні.

Прийшов час перестати підтримувати міф про "російський Крим" і сконцентруватися на Кримі українському, який народжується на наших очах.

Тільки так можливо поставити крапку в довгій історії панування над півостровом російської імперської доктрини.