Може, я щось пропустила чи просто не натрапляю, але цього року, вже ось-ось, 25 років нашій Незалежності, а якихось цікавих спогадів, розмов, роздумів, креативних розумних пропозицій, заявок на фільми документальні чи художні, виставки образотворчі, присвяти, певні підсумки, спогади про хороше, публічна легалізація справді цінних країні людей, а не сіре мелькання сірих неособистостей, цікаві історії 25-річних молодих людей - немає нічого подібного.

Суцільний негатив останніми роками став навіть модним. Якщо ти хоч щось хороше згадаєш чи похвалиш, ти автоматично стаєш підлабузником влади теперішньої чи минулої, чи якоїсь конкретної владної людини. Та й не по-українськи це, бути чимось чи кимось задоволеним.

Війна теперішня і загиблі на Майдані - це не негатив, це наша страшна біда, яка болить фізично щодня кожній нормальній людині, навіть якщо вона про це не говорить.

25 років - це вже щось, як на мене, це не 15 і не 20, це чверть цілого, вже якась перша довершеність. Тому для мене така дата країни - особлива. І так хочеться вже почати згадувати разом з усіма, що ж з нами відбувалось у цю першу чверть.

Це ж фактично, як дитинство, з плачем, гулями на лобі, розбитими колінами, безтурботним, а, отже, й безвідповідальним сміхом, пізнанням світу, розчаруванням і зачаруванням.

Хочеться, щоб і медіа, і соцмережі, та й взагалі, вся спільність наша, вже почали створювати цей альбом дитячих і юнацьких фотографій теперішньої України.