Популярною ознакою українця є багатостраждальність. Отак зустрічаєш невідому тобі людину, їдучи автостопом. Ти йдеш пішки, а вона на джипі. Ти їй шось радісне, а вона тобі в першу хвилину розмови видає стільки корисної інформації:

- Та й жінка в мене вмерла, та мушу робити, як не хочу, мушу, як не робити, то шо робити? А буханка хлібу в Києві скільки стоїть? А в нас цілих десять гривень! А держава наша? А війна йде, люди вмирають, а нікому нема до того діла.

І я так собі подумав - треба вміти говорити з людьми на одній хвилі. Не можна їй продовжувати розказувати якісь свої позитивні і радісні новини, не можна передавати їй протилежний заряд.

- Та а в нас в Києві, - кажу. - Знаєте як тяжко. Нема жизні, воздуха нема. Доріг нема, транспорту нема.

- А овочі-фрукти на базарі дорогі?

- Йооой, та які дорогі. В два рази дорожчі як тут!

- Божечко, шо то робиться!

- Ми туй на базарі торгуєм. Кожний день в інше село, де базарний день. Тяжко то.

- Знали б ви яка та робота журналістом тяжка. - Мене починає нести. - Ото ви їздете кожен день. Але додому от в обід вже вертаєтесь. А ми - як поїдемо, то й дома забудуть, хто ми такі. Нема дому, знаєте як то тяжко?

- То ж і жінки-дітей нема?

- Та де! Яка сім'я! Пацани з двору забувають як звати! - І так ще хвилин двадцять. Я говорив таким голосом, що чуть сам сльозу не пустив.

І тут я бачу, шо я бачу? Починають у чоловіка крила розправлятися. Починає він повільніше трохи їхати, щоб мантру ту послухати. В когось гірше як в нього, то йой як цікаво. Завтра на базарі в якомусь селі розкаже, як тяжко буть журналістом. А шо, мені не шкода.

Звертайтесь до нашої радіостанції. Спілкуємось виключно на вашій багатостраждальній хвилі.