Більшість вчителів, мабуть, не знає, що система оцінювання та оцінки, якими сьогодні часто доволі безвідповідально послуговується значна частина вчителів, були запропоновані єзуїтами. На той час (16-17 ст.) нова система дозволила врятувати дітей від фізичних покарань у школі. Єзуїтів часто сприймають доволі однобоко та неадекватно. Європейська культура і Католицька церква багато в чому мають завдячувати єзуїтам.

Варто пам'ятати, що школа завжди притягувала до себе не лише людей, які бажають відкривати світ знань дітям, а й звичайних пройдисвітів та осіб, що мають схильність до маніпулювання та знущання. Прийшов час переглянути єзуїтський підхід до заохочення дітей навчатися в школі. Колись єзуїти запропонували гарну альтернативу фізичним покаранням, однак сьогодні вже час шукати нові підходи.

Головна проблема сьогоднішньої організації навчального процесу та оцінювання знань учнів у школі полягає в тому, що система шкільної освіти налаштована не стільки на здобуття учнем ґрунтовних знань, скільки на відтворення учнем поточного матеріалу та його оцінювання. Такий підхід не переймається ґрунтовністю та глибиною засвоєння учнем відповідних знань та вмінь. Процес навчання у школі можна описати наступним чином: завчив, отримав оцінку та забув.

Сьогодні поточні оцінки в класному журналі та підсумкові оцінки в табелі учня не дозволяють об'єктивно визначати рівень підготовки учня. Проблема полягає в тому, що вчитель виставляє оцінку не лише учню, а й собі. Невисокі оцінки в класі є підставою для звинувачення вчителя в непрофесіоналізмі, а саме в неспроможності вчителя забезпечити підготовку учнів на належному рівні.

Вчитель, як правило, підганяє оцінку під власне розуміння того, якою має бути загальна успішність учнів у класі. Часто трапляється ситуація, за якої учень при зміні школи починає отримувати кардинально інші оцінки. Це пояснюється різницею у вимогах у різних школах. Проте розрізнення шкіл на сильні та слабкі, елітні та звичайні часто на практиці виявляється химерним. Результати зовнішнього незалежного оцінювання дуже часто спростовують подібні розрізнення.

Зовнішнє незалежне оцінювання виходить з того, що об'єктивну оцінку знань учнів можна отримати лише в результаті оцінювання знань, яке буде відбуватися незалежно від волі тих, хто відповідає за процес набуття учнями знань у школі, мається на увазі вчителі та адміністрація школи.

Отже, ЗНО будується на простому підході: навчати та оцінювати мають різні суб'єкти. Такий підхід сьогодні реалізований лише при закінченні середньої школи. В процесі навчання в школі такий підхід не використовується. Сьогодні лише починаються розмови про можливість введення ЗНО після закінчення дев'ятого класу. Про введення ЗНО після закінчення початкової школи майже не йдеться. Тим більш, не говориться про необхідність докорінного переосмислення ролі та функцій оцінювання у школі. Оцінювання залишається маніпулятивним інструментом у розпорядженні вчителя, яким часто послуговуються доволі нерозважливо.

При розбудові нової системи оцінювання ми маємо виходити з того, що вчитель не повинен сам оцінювати результати власної роботи, виставляючи оцінки учням лише на власний розсуд. Оцінювання успіхів учнів має здійснюватися на рівні загальної шкільної внутрішньої системи забезпечення якості освіти. Один раз на півроку учень має проходити комплексне тестування, саме воно має виявляти реальні успіхи учнів.

Немає потреби кожної чверті виставляти оцінки в табель, проводити безкінечні контрольні роботи, які часто лише засвідчують рівень відтворення учнем поточного матеріалу, а не ґрунтовність знань учня. Потрібно від поділу навчального року на чверті перейти до поділу навчального року на два семестри. Учні наших шкіл і так навчаються менше від своїх європейських однолітків. Поділ на чверті веде до непотрібного переривання навчального процесу, що супроводжується заходами контрольного характеру, пов'язаними з виставлянням оцінок за чверть. Все це впливає на ефективність навчального процесу.

Введення свого часу дванадцятибальної шкали оцінювання знань учнів можна розглядати як позитивний крок. Більш того, існуюча в Україна дванадцятибальна шкала оцінювання знань учнів надає українському вчителю значно більший вибір при виставленні оцінки, ніж його мають вчителі інших європейських країн. Здається, лише Франція поміж європейських країн має ширшу від нашої шкалу, а саме двадцятибальну шкалу оцінювання знань учнів. Однак введення свого часу дванадцятибальної шкали оцінювання знань учнів в Україні не виправило докорінно ситуацію з незадовільною практикою оцінювання успіхів учнів. Оцінка залишається маніпулятивним інструментом у руках вчителя.

Завдання вчителя полягає в тому, щоб допомогти дитині набути в школі відповідні знання та вміння; набутті знання та вміння учня мають бути у відповідний спосіб оцінені. Таке оцінювання має бути забезпечено системою шкільного внутрішнього забезпечення якості освіти.

У контексті обговорення нашої теми варто окремо звернути увагу на феномен батьківських зборів у школі, які, як правило, діляться на дві великі частини: (1) прилюдне обговорення успіхів та поведінки дітей та (2) інформуванню батьків про "потреби школи."

На жаль, ми не можемо зрозуміти, що такі збори носять ознаки колективного пліткування та елементи цькування. За жодних обставин вчитель не може обговорювати успіхи дитини в присутності інших дітей чи батьків інших дітей. Інформація про успіхи дітей стосується лише відповідної дитини та її батьків. Успіхи та поведінку дитини в школі вчитель може обговорювати лише індивідуально з батьками дитини.

Спроба колективного обговорення дитини часто має неприємні наслідки для дитини. Часто публічно вражене марнославство батьків обертається серйозними проблемами для дитини. Існуюча система оцінювання породжує відповідну негативну практику.

Пріоритетом шкільної освіти має стати гармонійний розвиток учня, для якого оцінка буде не самоціллю, а лише індикатором його розвитку. В такій системі шкільна та позашкільна освіта знайдуть своє гармонійне поєднання. Діти не будуть до опівночі виконувати домашні завдання, з тим щоб наступного дня не отримати погані оцінки.

Батьки не будуть відмовляти власним дітям у відвідуванні ними закладів позашкільної освіти, різноманітних гуртків та секцій через брак часу на виконання домашніх завдань. Вчитель не буде мати маніпулятивного інструменту у власному розпорядженні, а вимушений буде думати про належну роботу з учнями, яка має дати відповідні результати.

Такі результати будуть оцінені не лише як елемент засвоєння поточного матеріалу, а як показник гармонійного розвитку дитини в цілому. Система має перестати привчати дітей завчати матеріал, а для цього вона має кардинально змінити саму систему оцінювання. Більш того, в перспективі ми маємо прийти до розуміння того, що оцінювати потрібно не дітей, а спроможність системи забезпечувати належні умови для гармонійного розвитку дитини. Чи готові ми до таких кардинальних змін?