Два тижні поспіль ЗМІ масово жахали суспільство перспективами ледве не кривавого сценарію, який можуть влаштувати в Києві носії скрєп "Руського міра".

Цей серіал уявних жахів, на жаль, нині вже стає абсолютно звичним і типовим для того сюрреалістичного інформаційного виру, в якому вимушені жити українці, яких, здається, свідомо занурюють у коло постійного страху. Водять спеціальним дивним маршрутом від одного негативного очікування до іншого.

Годі казати, що ми маємо справу із технологією, адже людьми у такому стані легше маніпулювати і керувати.

Таке розхитування, безперечно, є складовою гібридної війни. Держава-агресор має дуже великі напрацювання і вміння в цій царині. І те, як Росія розхитує внутрішню ситуацію в Україні, подиву не викликає.

А от що є дійсно дивним - реакції української влади. Іноді складається враження, що ворожі технології тримання людей у постійній напрузі також використовуються і нашою владною верхівкою із вигодою для себе.

Якщо повертатися до історії з Хресною ходою, то легко помітити, як поблажливо поводила себе влада у той час, коли мешканців столиці два тижні поспіль відверто вводили у напівістеричний стан. Міністр внутрішніх справ філософськи відмовчувався. Спецслужби також не квапились. І це тільки додавало напруги.

Але фінал виявився справді голлівудським. Коли колони вже бачили околиці Києва, стався несамовитий прорив державницької свідомості. На білому коні із сонячної Італії у Фейсбук повернувся міністр внутрішніх справ і за одну добу усіх врятував! У неможливий термін - така блискуча #перемога!

Ви у казки вірите? Тоді міністр може вимагати пів-царства...

Тільки от є кілька запитань до поведінки тих, хто, виявляється, здатен за добу вирішувати надскладні завдання із сфери суспільної безпеки. Чому такий дивно авральний алгоритм дій? Адже за нормальною державницькою логікою, одразу після того, як стало відомо про наміри прихильників московського патріархату прийти до української столиці, відповідно треба було ухвалити рішення - давати чи не давати дозвіл на такий масовий похід цих людей до Києва у страшенну спеку та за серйозного воєнного загострення, складної криміногенної обстановки в країні. І вже після цього рішення - відповідні дії із поясненням українцям логіки влади. Щоб люди жили спокійно і не відчували страху перед невідомим майбутнім. Це стосується і тих, хто брав участь у Ході, і тих, хто зустрічав їх по дорозі, і мешканців столиці. Щоб почували себе захищеними і гарантованими у своїх правах усі (що, до речі, насправді є одною з функцій органів правопорядку).

Так ні. Інформаційна істерія була доведена до апогею.

Ця тактика навряд чи несвідома. Створювати труднощі, а потім долати їх під несамовите гримання переможних фанфар - скидається на те, що ми починаємо до цього звикати. Перед відомим гей-парадом ситуація була схожою. Результат - також.

Тепер живемо очікуванням чергового параду, військового. Який розпорядився провести Президент з нагоди 25-ї річниці Дня Незалежності. Відмінність лише в тому, що ініціатива двох перших дійств йшла ззовні. У випадку ж з військовим парадом ситуація набагато цинічніша. В суспільстві до цієї владної ініціативи ставлення однозначне. У такому стані, до якого дійшла нині держава - це безглуздо. Тим, хто вважає, що такого кшталту дійства спрямовані на підтримку патріотичного духу, нагадаємо, що дата практично співпадає з іловайською трагедією, - країна фактично має бути у траурі за сотнями загиблих у тій трагедії. Винних у ній так і не встановлено.

У той час, коли нові озброєння у війська майже не надходять, коли сам міністр оборони впадає у розпач, дізнаючись, чим годують військо, демонструвати 200 одиниць свіжопофарбованої техніки - це нагальна, невідкладна потреба? Особливо дивно на цьому тлі звучать коментарі деяких радників Верховного головнокомандувача про те, що літаків на параді, бач, не буде. Бо є такі побоювання (увага!) - що за маршрутом прольоту з'являться терористи з ПЗРК!

Блукаючи вихлястою доріжкою негативних очікувань, люди відволікаються від багатьох явищ, на які за звичайних умов мають звертати увагу. Владі це на руку, бо вона насправді перебуває у розгубленому стані.

І цим, зокрема, пояснюються її натяки на інший стан - військовий. Суспільство та тлі свідомого нагнітання інформаційної істерії, суть якої зводиться до відчуття народом своєї абсолютної незахищеності, зондують на сприйняття "жорстких" заходів. Так виглядає, що в нинішніх умовах введення воєнного стану є ефективним інструментом вирішення внутрішньополітичних проблем. Більш як два роки в Україні спостерігаються всі ознаки фактичної військової агресії, яка була увесь цей період приводом для оголошення ВС - принаймні на тих територіях, де ведуться військові дії. І попри всі заклики експертів у різних сферах, воєнний стан офіційно так і не був введений. Бо не дадуть траншу. Бо не можна змінити Конституцію. А відповідний варіант змін Основного Закону владі дуже потрібен. Тощо. Тобто на заваді введенню воєнного стану, як імперативної внутрішньо- та міжнародно-правової складової сучасного управлінського процесу в Україні стояли виключно політичний інтерес і політична доцільність.

Що ж змінилось? Відповідь очевидна. Саме він - політичний інтерес! Скидається на те, що нині "закручування гайок" саме у такий спосіб почало бути для влади доцільним.

Очевидні її ослаблені політичні позиції. Парламентські довибори показали, що перспективи БПП нульові (про НФ і згадувати годі). Рейтинги нікудишні. Коли з-під владних ніг тікають політична основа і суспільна підтримка - це дуже небезпечні тенденції.

Додамо до цього ще й таке:

- Учорашня частина влади стала сьогоднішньою геть радикальною опозицією;

- Армія не відчуває захоплення Мінськими процесами, через які військові не можуть завдавати ударів у відповідь і кожного дня ми несемо втрати;

- Народ, шокований тарифним грабунком, демонструє передовсім через оголошені місцевими владами мораторії, готовність боротися за кожну свою копійку;

- Всередині самої влади також паралельно тліє прихована боротьба за владу. Президент, прем'єр, не дивлячись на удавану єдність, вже традиційно починають кожен за своє;

- Фактично Нацгвардія та Нацполіція підпорядковуються значною мірою політичному конкурентові прем'єра та президента;

- Парламент, попри усі реляції його законодавчих проривів і перемог, є практично недієздатним. Чого вартує тільки процес намагання внесення змін до Конституції щодо так званої "децентралізації" та так звана "процедура" ухвалення змін до Основного Закону щодо правосуддя.

Отже, президентська команда розуміє, що нині чим далі, опиняється наодинці із своїми проблемами. Головною проблемою є час, а головним ресурсом може бути людський страх. У випадку дочасних виборів є ризик того, що більшість в Раді буде вже не пропрезидентською. Скоріше навпаки.

Воєнний стан є певною рефлексією на ці міни уповільненої дії, закладені під міць влади. Які восени можуть вибухнути як у вигляді тарифного невдоволення, так і створення умов для оголошення дочасних парламентських виборів.

Отже, коли власні політичні інтереси продиктували актуальність рішення про запровадження воєнного стану, воно почало обговорюватись у владі і зондуватися в суспільстві!

У повітрі зависла чергова тривожна перспектива...

Не враховується владними технологами лише те явище, про яке писав Аристотель: "Страх спонукає людей до роздумів".

На жаль, роздуми призводять більшість - від опозиційних політиків до простих громадян - до критичного осмислення дій влади. В цьому контексті цікавою є позиція одного з найповажніших авторитетів - економіста, мецената та громадського діяча Богдана Гаврилишина. Нещодавно в своїй статті на "Українській Правді" він зауважив, що в українському політикумі нині забагато критики щодо діючої влади. І закликав усіх переходити від "руйнуючої" критики до співпраці. На прикладі необхідності позитивного ставлення до прем'єр-міністра Гройсмана, який, на думку автора, є людиною абсолютно позитивною та фаховою, а перші його "успіхи" продиктовані критичним ставленням парламенту, що не забезпечує необхідну для реформатора законодавчу основу.

Безумовно, позиція слушна. Якщо б не кілька "але". Як співпрацювати з владою, яка наглухо закрила всі можливості для справжнього суспільного діалогу? Яка не продукує приводів для широкої суспільної підтримки?

Люди не є злими просто так. У основі їхнього ставлення до влади є реальний стан речей - спроби достукатись до неї є розмовою із абсолютно неконтактним об'єктом. Саме таким виглядає, наприклад, кабмін пана Гройсмана у питані тарифної політики. Замість реального діалогу із місцевими владами, профспілками, фахівцями енергоринку, які намагаються розібратись в тому, чи є багаторазове підвищення тарифів економічно обґрунтованим, звучать лише звинувачення в популізмі, а самі "популісти" оголошуються "класовими ворогами".

Тож змінитись повинна політика влади. Вона перш за все має бути відкритою.

Кроки зрозумілі, ефективні для розвитку суспільства і держави, відкриті і прозорі - завжди викликають підтримку.

Спроби ж маніпулювати свідомістю, сіяти страх заради своєї політичної вигоди - викликають відторгнення.