Тема, котру підняв Михайло Поживанов у статті "Секрет їхнього успіху..." - надзвичайно важлива. У статті проаналізовано політико-економічні обставини українського Сходу і показано, що ця частина країни - "в руках внутрішніх окупантів". Котрі, слід додати, легко можуть перетворитися на зовнішніх окупантів, як це сталося з деякими колишніми українськими політиками у Криму і на Донбасі. Висновок Михайла Поживанова: необхідною є увага до інформаційної та ідеологічної роботи з населенням Сходу. Українським керівникам, безперечно, варто дослухатися до цього висновку. Від успіху дій у цьому напрямку може залежати саме існування України у теперішніх (чи подібних до них) межах.

Звичайно, слід бути певними, що ніякі зміни на Сході неможливі за умови панування "місцевих князьків". Це означає, що українська влада має докласти зусиль до демонтажу феодального ладу, зокрема, їй слід відмовитися від системи призначення на керівні посади місцевих бізнесменів, котрі з легкістю мігрують з однієї партії влади в іншу (але у БПП, на жаль, величезна кількість колишніх регіоналів, тож, на жаль, демонтаж феодалізму наразі виглядає примарним...).

Ще однією істотною перешкодою для інформаційно-ідеологічної роботи на Сході є те, що для великої частини його населення Україна є чужомовною країною, із дещо чужими цінностями (однією серед яких, здається, є цінність України як незалежної держави).

Перевиховання мільйонів російськомовних жителів Сходу таким чином, щоб вони стали україномовними - марний і, навіть, небезпечний соціальний проект. Одначе, з допомогою необхідних інформаційно-ідеологічних зусиль, більшість населення цієї частини України можуть стати справжніми - російськомовними - патріотами України.

Гадаю, що надання певного офіційного статусу російській мові в Україні (не лише як "регіональної") і впровадження шкільних курсів "української російської мови" і російськомовної української літератури може допомогти подолати чужомовність України для частини її населення. Дарма, що цьому напевно зрадіють у Росії. Справжній зиск цього кроку для України може бути дуже великий. Такий самий як і зиск від офіційної двомовності у Канаді, де франкофони домінують лише в одній серед 13 провінцій і територій. Офіційно визнана двомовність - запорука того, що носії обох найбільш поширених мов відчувають цю країну як свою рідну; також вони відчувають, що їхні інтереси враховуються; отже, це запорука єдності неоднорідної країни. Ще один приклад - Сполучені Штати Америки, котрі надзусиллями вибороли незалежність від Великої Британії і не мають проблем з тим, що продовжили користуватись англійською.

Американська англійська відрізняється від британської англійської приблизно так само як "українська російська" від "московитської російської". Українським філологам може бути запропоновано розробити стандарти "української російської" літературної мови на основі розмовної російської, котра вживається в Україні. Також у школах може вивчатися окремий розділ у курсі української літератури - російськомовна українська література, включно з творами Гоголя, Михайла Булгакова, прозою Тараса Шевченка тощо. Тобто рідна для багатьох українців російська мова може легко бути подана для них як "наша українська російська", а не та, що є мовою чужої і ворожої країни. Це ніяк не суперечить потребі ембарго на "антиукраїнську макулатуру" з Росії. Також не слід боятися про витіснення української російською - у незалежній i керованій патріотами Україні воно ніколи не відбудеться: yкраїнська мова дуже міцно вкорінена на Заході, Півночі і в Центрі України. Окрім цього, володіння українською необхідне для роботи на багатьох посадах... Отже, щодо інформаційно-ідеологічної роботи на Сході, я гадаю, що на її високу ефективність можна розраховувати тоді, коли вона спиратиметься на офіційно визнану "українську російську" мову. В іншому випадку, коли український патріотизм подається як такий, що може бути пов'язаний лише з українською мовою, тоді як можна розраховувати на розвиток українського патріотичного духу на російськомовному Сході?..