Цвинтар в Ов'єдо. На задньому плані видно ніші для покійників

Коли їдеш на заробітки далеко від дому, то факт смерті начебто перекреслюється. Це вдома можна потихеньку старіти, бачити все нові зморшки, рахувати все більшу кількість болячок і з роками все більше задумуватися про неминучий кінець. Зовсім не так відбувається, коли їдеш далеко-далеко. Здається, що виїхавши у чужі світи, ми, заробітчани, ковтаємо пігулку безсмертя, тому що маючи стільки справ та цілей (віддати борги, вивчити та поодружувати дітей, добудувати хату, купити дітям кожному по квартирі, оплатити онукам навчання в універстеті...),як можна враховувати ще й смерть?

Я колись читала, що під час Другої світової люди на фронті не хворіли мирними хворобами, а жінки не мали місячних. Я не була на фронті, але коли їздила до Польщі працювати на полі, теж по три місяці не мала місячних. Організм мобілізовувався і тримався. Але в Іспанії багато хто з нас уже більше п'ятнадцяти років і, звичайно, організм не може бути мобілізованим вічно. Перша смерть нашої жінки тут нас дуже вразила . Ми думали, що наші лави такі щільні, що ніяка смерть нам не є страшною. Стефа лікувалася, здавалося, що все буде добре, але одного дня вона нас залишила. Напевно, всі, хто її знав, і навіть такі, що її не знали, здавали гроші, щоб відправити тіло додому, до дітей.

І після цього випадку дехто з українців почав дізнаватися інформацію про те, що буде у випадку смерті і що можна зробити, аби чужі люди не збирали гроші, щоб відправити тебе у твою останню дорогу. Також ми потихеньку почали дізнаватися, як ховають місцевих людей. Я не знаю, як відбувається по всій Іспанії. В Астурії ж я довідалася про деякі речі,які мене вразили.

По-перше, у багатьох сім'ях, коли народжуються маленькі діти, бабусі з дідусями починають платити страховій компанії щомісяця невелику суму (це може бути 5-7 євро на місяць) на майбутні похорони онука. Тобто дитина тільки народилася, перед нею тільки щойно розпочате життя, а збагачені життєвим досвідом бабусі вже оплачують поховання дитини. Це мені дуже не сподобалось. І пізніше я взнала, що ці самі бабусі з дідусями вже оплачуюють також і майбутнє поховання власних дітей та своє також.

Після смерті старшого покоління естафету приймають молодші. Спочатку ця інформація ніяк не влаштовувала мене, а згодом я зрозуміла, що все це не так вже й погано. Похорон в Астурії досить дорогий. Найдешевший коштуватиме не меньше п'яти тисяч євро. Коли людина помирає, то обов'язково у місцевій газеті з'являється оголошення про смерть і повідомляється, де будуть відспівувати і де ховатимуть покійного. Таке оголошення коштує більше трьохсот євро. Є багато людей, які заглядають щодня на сторінки з повідомленнями про померлих. Також біля будинку померлого, на дверях магазинів, барів мікрорайону, де жив покійний, з'являються повідомлення про смерть і місце прощання з померлим.

Після смерті в лікарні покійника вкладають у саван (пластиковий мішок). Декого з них потім одягають у нормальний одяг, декого так і ховають у савані. Не чула, щоб іспанці купували новий одяг для покійника. Фірма, якій платили страховку, організовує все. Після смерті покійника везуть до tanatorio – спеціального великого гарного будинку з великими холами, де є окремі кімнати за склом. У цих кімнатах на спеціальних каталках стоїть трохи нахилена труна. На тих похоронах, де мені довелось бути, труна завжди була закритою. У цій кімнаті також поміщають квіти та вінки від родини, співробітників. Не можу сказати, скільки коштують вінки, але думаю, що починаючи десь зі 150 євро, а букети, напевно, починаючи з 60-70 євро. У кімнаті збоку є невеличка кімнатка, де родичі можуть трохи відпочити і сходити до вбиральні. 

По смерті усі друзі та сусіди йдуть до tanatorio, щоб висловити співчуття родині. Також є книга співчуття, до якої, я бачила, люди роблять записи. Поховання в Астурії також відбувається на третій день – як і в нас. На півдні, мені здається, що наступного дня. Думаю,що це пов'зано як і з теплішим кліматом, так і зі впливом арабського багатовікового панування над південній частині Іспанії. Покійного кладуть у довгу машину, не завжди чорного кольору. Якщо похорони не найдешевші, то автівку прикрашають вінками. Вінки і квіти завжди живі. Після відспівування у церкві, покійника спалюють і його рештки або відвозять на цвинтар, або зберігають вдома. Думаю, що найчастіше рештки чоловіка забирає вдова. Також кілька разів доводилось чути, що остання воля покійного була розвіяти попіл на березі моря або в горах.

Пригадую історію, яку розповіла жінка одного українця. Чоловік фарбував стіни у квартирі однієї сеньйори. Коли він переставляв меблі, то якось необережно перевернув гарну вазу із кришкою, яка була на шафі. З вази висипався якийсь сірий порошок. Чоловік руками позмітав його у вазу і поклав її на місце. Потім власниця квартири сказала, що в тій вазі були рештки її покійного Маноло. Наш українець кілька днів після того дуже ретельно мив руки.

Цвинтарі в Астурії не такі, як у нас. Думаю, що через дорожнечу землі людей ховають у бетонні стіни, що мають порожнини. Порожнина розрахована, щоб укласти труну. Але деякі сім'ї вкладають туди урни із прахом, причому в одне відділення кілька урн. Ці відділення треба оплачувати. Сім'я закуповє таке відділення на певну кількість років. Я бачила на цвинтарі і звичні для нас могили, але, напевно, їх можуть собі дозволити тільки багаті родини. Деякі люди закупляють nicho (так називається одна така ніша) і там ховають померлих сім'ї.

Хоч більшість покійників привозять до tanatorio, ще є сім'ї, які прощаються з померлими родичами вдома, як у нас. І там труна відкрита. Вдома теж палять свічки. На відміну від України, в Астурії немає поминків. У tanatorio є бар, де хто хоче може собі щось замовити і заплатити самотужки. Вдома також ніхто нічим не пригощає. Родичі померлого не плачуть. Напевно, це робиться, коли немає свідків. У мене склалося враження, що іспанці виховані так, аби не показувати своїх емоцій, принаймні дуже сильних

В Астурії є одна церква, яка має особливе місце в історії Іспанії – Ковадонга. Коли Іспанія багато віків перебувала під владою арабів (moros), Астурія залишилася непідкореною, і саме з Ковадонги почалась La reconquista, тобто звільнення Іспанії. Відвідати Ковадонгу – щорічна традиція астурійців. Одного разу я побувала в музеї Ковадонги. Там є відділення, де виставлені пожертви Божій Матері Ковадонзі. Є вироби із золота, срібла, слонової кістки. З усіх дарів найбільше за все мене вразила велика кількість стареньких, потертих обручок, з'єднаних по дві. На багатьох із них усередині написані імена і дати одруження. То були обручки померлих подружжів – останній дар Божій Матері Ковадонзі.

Олена КОСЕНКО