Півкраїни все ще відпочиває на курортах з туалетом надворі, труїться несвіжою в'яленою рибою і водою з нечистотами. Про це у блозі на сайті "Новое время" пише журналістка Олександра Горчинська.

Моя поїздка в Затоку, популярний курорт в Одеській області, почалася з того, що в автобусі нас по-доброму попередили: «Їжте тільки там, де ви живете. Інакше запасайтеся Ентеросгелем і туалетним папером». Я ніколи раніше не бувала в Затоці саме через негативні відгуки. Мені казали, що там брудно, некомфортно, проблеми з житлом та інфраструктурою. І мене не обдурили.

З самого початку мені оголосили, що в Затоці проблеми з орендою нормального житла. Багато власників не хочуть здавати кімнати на два-три дні, вважаючи за краще брати туристів одразу на 1-2 тижні - так, мовляв, вигідніше. Врешті я отримала комфортний номер люкс. Тобто, це за мірками Затоки він «люкс», а насправді - цілком пристойна, затишна кімната з телевізором, холодильником, душовою кабіною, балкон з гарним ремонтом. Правда, розташована у далекій далечіні. Тут доводилося вибирати між якістю і відстанню. Якість перемогла, але відстань теж далася взнаки.

Щоб дістатися заповітного фестивалю Z-Gamez, через який я й опинилася в Затоці, мені потрібно було подолати спочатку трасу з хаотичним трафіком, заторами і лихачами, які намагаються обігнати ці затори по умовній лінії тротуару. Далі - вузька стежка між очеретом у людський зріст. В очереті - неприємний прілий запах, мошки і жодного ліхтаря. Ходити тут страшно, особливо після заходу сонця. Додайте до цього те, що Затока славиться «гоп-стопом» - про це можна почитати в новинах і послухати розповіді місцевих, і тоді вам не захочеться ніяких концертів і нічної програми. Життя дорожче за будь-які розваги.

За очеретом - ще одна смуга перешкод у вигляді залізничної колії, по якій тут ходить електричка від Білгород-Дністровського до Одеси. За залізницею знову починається селище, по вузьких вуличках якого потрібно пройти, щоб вийти на іншу «велику» дорогу з магазинами та кафе. Вулички селища теж не радують чистотою, таке відчуття, що на деяких, прямо під парканом у місцевих, хтось постійно ходить в туалет. Так от, на дорозі знову хаос, бо як такого тротуару там практично немає, а значить, по одній ділянці їздять і авто - в обидва боки, і велосипедисти, і люди ходять пішки. Вздовж дороги - стихійна торгівля, і продають тут все, що заманеться: кавуни і пластикових динозаврів, молочні коктейлі і надувні кола, пиво на розлив по 30 грн. за літр, ягоди і тільники, магніти та каву. А жінка біля стелажа з сонцезахисними окулярами каже, що навіть Zara продають гірше, ніж у неї. Термінали в Затоці - рідкість, як і банкомати. Тому купити все це можна тільки за готівку.

Незручності тривають і на підході власне до берега. Незважаючи на те, що старовинна табличка на в'їзді свідчить, що для машин тут платне місце, цих машин дуже багато. Причому таке відчуття, що всі хочуть заїхати на своєму автомобілі прямо в море або в самісінькі фестивальні ворота, щоб не стояти в кілометровій черзі. Тут же їздять трактори й екскаватори, які провозять прямо над головами ящики з мінеральною водою і сміття. Сміття, до речі, скрізь. У тій частині Затоки, де «пощастило» бути мені, ним усіяні узбіччя доріг, кущі і вулиці. Пластикові пляшки, скло, целофан, папір і навіть помічена біля дороги зимова чоловіча шапка, яка явно лежала там з минулої зими.

Повертаючись до теми їжі, води і туалетного паперу. У Затоці туристам не радять вживати місцеву воду в якості харчової, тому що вона дуже брудна. Тому багато хто страждає від отруєнь, навіть якщо приготують на такій воді обід. За порадами «досвідчених», я їла у господинь на базі, де жила. Типові для їдальні пострадянського зразка страви: котлети і відбивні, макарони з сосисками, тріснуті керамічні чашки-стаканчики без ручок і Маккофе з пакетиків. Те, що здивувало особливо - тут потрібно було платити за цукор, який в будь-якому кіоску і кафе зазвичай пропонують безкоштовно. Пакетик коштував 50 копійок.

Про пережитки радянської епохи красномовно говорять і назви пансіонатів на узбережжі: Газовик і Медик, Іній і Бадьорість. Правда, є і типово українські, як, наприклад, Троянда або Кобзар. А ось на базі Гірський орел, наприклад, є прибудова з назвою «Бар-ресторан», яка на секунду повертає в ресторан Плакучая Ива з фільму Діамантова рука. Інша інфраструктура в «моїй» частині Затоки - Луна-парк для дітей, точки з шаурмою, солодкою ватою, стихійний ринок, тир і базар. Програма для чекінів Swarm навіть підказала, що десь поруч є чек-поінт з назвою «Бордель тітки Поліни», але я вирішила його не шукати. Ще одне дивне відкриття - база відпочинку для працівників МВС, на якій вночі влаштовували запальні дискотеки з піснями групи Блестящие. Правда, одного разу їх навіть перебили хітом Експонат від Ленінграда.

Вже вдруге за це літо обставини заносять мене в дрібні курортні селища на море. І вдруге - розчаровують. Дивлячись на все це, я маю тільки одне питанняя: як нам вдається так вправно нехтувати тим, що ми маємо?

У нас - колосальні природні ресурси. Шикарні гори, про які варто написати окремий текст, два моря, і багаті ландшафти в інших частинах країни. Все це могло б стати національним надбанням, предметом для гордості і пам'ятками, якими не гріх і похвалитися перед розпещеними іноземними туристами, які втомилися від Альп або Монако. Замість цього півкраїни все ще відпочиває на курортах з туалетом надворі, труїться несвіжою в'яленою рибою і водою з нечистотами. І не збирається нічого міняти. Тому що здається, що це все одно нікуди від нас не подінеться. Туди все одно будуть їздити люди, а «колись потім» ми все виправимо і полагодимо.

Вам досі так здається? Озирніться й подивіться на Крим.