Захоплені днями ФСБ у Криму громадяни України публічно, на телекамери зізнаються у «терористичній діяльності» та «службі в українській розвідці». І не просто зізнаються, а й розповідають подробиці про те, які зловісні плани вони мали та хто їх послав на окупований Росією півострів. Як на мене, ці зізнання, дуже швидко добуті відповідною російською «конторою», якнайпереконливіше засвідчують трагіфарсовий характер усього дійства та невинуватість «терористів».

Адже завжди, коли Кремлю та Луб'янці були потрібні «щиросерді зізнання» заарештованих «ворогів народу», «агентів зарубіжних розвідок», «сіоністів», «українських буржуазних націоналістів», «фашистських наймитів» чи ще когось, на кого впало недремне око влади та спецслужб, ці зізнання ставали фактами, причому публічними. «Шахтинська справа», «справа СВУ», перший, другий і третій Московські процеси, «справа Промпартії», «справа Трудової селянської партії», «Кремлівська справа», «Ленінградська справа», «Справа Тухачевського» - і так далі, і таке інше. Не мало великого значення, публічними чи непублічними були судилища над заарештованими з усіх цих справ сталінських часів, військові трибунали чи «трійки» розглядали їхні справи, - за поодинокими винятками всі (а йшлося загалом про мільйони людей) підписували «зізнання», в яких визнавали себе винними в усіх гріхах. Щоправда, під час самих судилищ дехто намагався відмовитися від своїх зізнань, але в таких випадках (якщо йшлося про публічне дійство) негайно оголошувалася перерва, після якої «ворог народу» сумирно підтверджував свої попередні свідчення, а на додачу ще й каявся у спробі ввести «найсправедливіший на світі» суд в оману...

І хіба тільки сталінських часів це стосувалося? У 1963 році в Москві на відкритому процесі судили за «зраду батьківщини» полковника Олега Пеньковського. Він повністю визнав усі звинувачення, в тому числі й те, що видав клятим американцям таємниці надсекретного ракетного палива, яке дозволяло СРСР утримувати першість у космосі. Але ж уславлена «сімка», Р-7 Корольова та Глушка, модифікації якої виводили на орбіту й пілотовані кораблі, і міжпланетні станції, і розвідувальні супутники, працювала на скрапленому кисні та гасі! Невже в Америці не вміли виробляти гас? Ну, а в царині твердопаливних ракетних систем США тоді істотно випереджали Радянський Союз, отож ҐРУ й КҐБ наввипередки намагалися викрасти американські ракетні таємниці... То чого ж Пеньковський, як по писаному, розповідав нісенітниці (що мали приховати вкрай невигідні Кремлю його дійсні дії та мотиви), а всі робили вигляд, що це є чиста правда?

Справа в тому, що герой війни, який командував артилерійським полком, а потім став радянським розвідником, став об'єктом посиленої «розробки» специфічних «фахівців» КҐБ. І на всіх попередніх процесах такі «фахівці» вміло робили свою справу, а саме - за допомогою різного роду тортур, які доводили людину до критичного стану, в якому вона була готова сказати все, що потрібно, тільки б її не те що помилували, а дали легку смерть.

Віктор Суворов, вельми обізнаний у методах діяльності Луб'янки, пише: «В Советском Союзе сомнений, как поступить с полковником Пеньковским, не возникло. Его пытали. Пытали долго, упорно, с наслаждением. А чтобы иметь представление, как именно, рекомендую побывать в любой стране, которая когда-то была частью великого и нерушимого, счастливого и могущественного социалистического содружества. В любой стране вам покажут музей тайной полиции. Недавно я побывал в Будапеште. Там в здании тайной полиции камеры пыток были устроены в полуподвальном помещении большого серого дома в центре города на живописном бульваре. Вешали в камере, которая окном выходит на перекресток двух улиц. Через замазанное белой краской оконное стекло слышно, как за окном прохожие смеются, как автомобили бибикают, как трамваи гремят. Перед смертью все это можно было ощутить... Но до повешения надо было еще дожить. Некоторые камеры там - метр двадцать высотой. А еще есть камеры, в которых вода холодная по колено, а то и по пояс... Ну, а остальное как везде у нас. На электрической плитке пятки жгли, в задницы врагам электрический паяльник совали, применяли всякие разные столь же простые и столь же эффективные методы дознания. Если так работали наши младшие братья по классу, то не сомневайтесь - у «Старшего брата» методы дознания были не менее действенные. Через все это полковник Пеньковский прошел».

І ще одну важливу річ відзначив Віктор Суворов у написаній ще в 1980-х спеціально для західних читачів книзі «Спецназ»: «Меня спрашивали, насколько долго может продержаться очень сильный человек против допрашивающего спецназа. Ответ: одну секунду». Це навіть без застосування надсучасних методів активного впливу на свідомість і підсвідомість людини, розроблених у спецлабораторіях... Не менш ефективно діє і Луб'янка. Не переобтяжуватиму читачів описанням «класичних» методів допиту та отримання зізнань, охочі їх легко знайдуть в Інтернеті, де є і «Спецназ», й інші книги, де йдеться про ці речі. Зауважу тільки, що ще у післясталінські часи методи вибивання «зізнань» стали більш витонченими (якщо можна вжити такий термін), аніж раніше. А те, що, скажімо, не всіх дисидентів «ламали» відповідним чином, то це тому, що Кремль не мав такої потреби, йому було досить «народного гніву» на адресу «відщепенців» і «наймитів спецслужб». Хоча коли було потрібно, то декого й «ламали через коліно»: так, у 1973 році знакові інакодумці Петро Якір і Віктор Красін покаялися і на суді, і на показаній по радянському телебаченню прес-конференції, - влада прагнула морально дискредитувати дисидентський рух. Були й інші «точкові» каяття, проте Кремль не хотів надто ризикувати - новітні «Московські процеси» у світі не сприймалися би всерйоз, а відносинам із Заходом (від стану яких критично залежала радянська економіка) могли істотно зашкодити.

Зараз же ситуація змінилася: Путін і так обкладений санкціями, тож «заморочуватися» бодай позірним «дотриманням прав людини» йому не дуже потрібно. Тому й розігрується у Криму трагіфарс із «українськими терористами», «ісламськими радикалами», «посібниками диверсантів» і таке інше. Трагіфарс, у який, тим не менше, вірить чимало росіян. Та чи вірить хоч хтось в Україні чи на Заході у «зізнання» бранців ФСБ?