Друг Олекса Манн написав статус про "говнорок". Ну, ви його бачили, мабуть. Викликав, коротше, Олекса вогонь на себе, як то у ФБ буває. На нього злетілися, певна річ, метелики різного розміру та походження і завели пісню, в якій, окрім звичної критики автора у стилі "сделай лучше" або "сам мудак", рефреном звучать така думка:

Українська музика не створила нічого такого, що навіть близько дорівняється до "русского рока".

І от яка штука. Я розумію людей, які захищають себе і смаки своєї молодості. Я розумію інерцію, ретардацію, романтику, ностальгію і все що завгодно. Я розумію навіть ту юну парость, на яку наїхав Олекса. Навіть їх.

Але.

Тут, на мою думку, автором оголено давній твердий шанкр нашої культури слухання і культури взагалі - стару як світ систему уявлень про те, що українська музика (і культура загалом) повинна з кимось боротись. Що існує якесь невидиме соцзмагання, в якому треба знайти точки на тонкому плані слухача (читача) і на них натиснути.

Але робити це треба неодмінно так, як робилося колись у совку - щоб пісня людей вела, навчала, вказувала, розказувала, показувала, пояснювала цінності, щоб тексти були філософські і щоб стадіони збирались, щоб культ особи і щоб вічна пам'ять поколінь. Отоді ми вас полюбимо, запам'ятаємо. І навіть проспіваємо в парку під гітарку.

А ви, мовляв, українські музиканти, не натискаєте, а Цой/Кінчєв/Шевчук натиснули. І де наш Пєлєвін? І де наш Солженіцин? І де наш Шолохов, Бунін, Толстой і Мамін-Сібіряк? - питання з тої ж серії.

І зовсім не конче бути, наприклад, непатріотом, аби сказати: "Подайте мені українського Цоя або такого, як Цой". Проблема в тому, що ти, український слухачу, не розумієш, що Цой - феномен епохи розпаду імперії. І в нас таке неможливе за визначенням. Неможливе. Прийми це, мій милий друже. Твоя культура з іншого тіста. І звуки інші, і слова. Ти навіть не замислюєшся, що всі ті революційні речі, які нібито містяться в мудрих текстах цих російських рок-бардів, у результаті не змінили там рівно НІЧОГО. Поглянь на ТУ країну. "Перемен, требуют наши сердца"? А тобі не здається, що це вже мертві мантри, які народжувалися в певних умовах і належать тій епосі. Там народились і там померли.

І там би їх і залишити, але ні - ти тягнеш їх у ХХІ сторіччя. Тягнеш гігабайти нецікавої загалом і вторинної музики та текстів, з якими не можна нічого зробити - тільки здати в музей пам'яті. Гордо тягнеш і волаєш, коли хтось думає не так, кидаєшся на амбразуру, б'єш по своїх.

А чому ти так робиш? Чому ти кидаєшся на живого українського художника, захищаючи фантом? Звідки це на третьому році війни з Росією - мочити свого і живого, заради чужого і давно мертвого? А може, ти некрофіл, як і весь цей пізньорадянський рок?
Чи ти думаєш, що музика поза політикою? А ти поглянь, слухачу, поглянь на запоребрик, на путінську Росію. Там музика, яку ти так хвалиш, обслуговує режим. Усі ці герої 80-х, за незначними винятками, або мовчать, як риби, або підтримують Путіна. Такі вільні, такі мудрі, такі героїчні колись... І от ти з ними пуповиною пов'язаний і навіть не припускаєш, що пора з нею покінчити вже - і обрізати. Пора, мій друже. І не кажи мені, що культура не винна. Культура винна.

І те, що ти не слухаєш, не читаєш, не бачиш української музики/літератури/мистецтва - це не твоя перевага. Не бундючся. Це твоя біда. Ти обрав легкий шлях - пливеш за течією, якої вже навіть нема. Ти ще не усвідомив цього, але її нема. Я розумію. Але цей час настане обов'язково. Не будь лохом. Там нема чого ловити і нема що слухати. Тебе розвели. Зайди на торент і скачай собі дискографію The Cure, The Smiths або Joy Division. А ще - вивчи англійську, щоб розуміти слова. Вони там не гірші.