Днями в метро я бачив абсолютно щасливу людину. Ніколи не думав, що зустріну людину в таком рідкісному для двоногих прямоходячих стані у забитому вагоні метро, де замість кисню, здається, газоподібний концентрований смуток температурою в 40 градусів.

Жінка років сорока світилася від щастя. Її очі сяяли, обличчя було розслаблене. Вона усміхалася чомусь тому, чого у вагоні метро явно не було, та й не могло бути. В якийсь момент її губи заворушились, і вона беззвучно заспівала.

Звісно, причиною була музика у навушниках-"вкладках". Мені дуже хотілося дізнатись, яка музика може так змінити забацану реальність душного вагону метро. Це мало б бути щось настільки прекрасне, за що варто було б віддати фамільні цінності у вигляді хлібопічки і сервізу, місце під кондиціонером у компанії з продажу чогось канадського і картку на знижку в мережевому фаст-фуді.

Але всіх, хто хотів би про це дізнатись, думаю, зупиняло одне: а якщо там Вакарчук або Лепс? Краще думати про те, що це дійсно якась музика небесних сфер. Правда може вдарити по слабкій психіці пасажира риком поп-співака і клавішами весільної "самограйки". Краще хай залишається надія. Без надії в години пік їздити в метро було б просто неможливо.