Ех, колись за дрімучої доби і я, грішний, бавився в такі жарти, вигадуючи неіснуючих ірландських поетів і публікуючи під їхніми іменами свої вірші. Причина була шляхетна – під моїм прізвищем ніхто б тоді таких віршів у СРСР не надрукував.

Чи то бува не сам містер Маклех у творчім процесі написання чергової поетичної перлини?

Але тут маємо інший феномен. Недавно вигулькнув на сіножатях інтернету такий собі Шон Маклех, "ірландський" письменник, який ще й пише українською. Досить заґуґлити це ім'я, аби переконатися, наскільки він активний.

Але в наш час робити такі містифікації доволі кумедно. Будь-хто може переконатися, що Шон Маклех, якому вже сто років, фігурує лише на українських сайтах. А от невдячна Ірландія поняття не має, який "геній" топче її верескові луги. Ірландська літературна енциклопедія подає тридцятирічних, але ігнорує сторічного. Парадокс.

Доки усе це буяло в інтернеті, я дивився зі сміхом. Але коли видано вже дві книжки, а часопис "Дзвін" кількома номерами цілком поважно пригощає своїх читачів цим фальсифікатом, то вже не до сміху. Бо це демонструє інтелектуальний рівень як редакції часопису, так і читачів. Зрозуміло, що пенсіонери, які заправляють "Дзвоном", з інтернетом не дружать, і їх розвели, як кошенят. Мені просто шкода тих, хто читає цей патріархальний часопис (зокрема, учителі) і вірить у небилицю, підсилюючи свій патріотичний запал зотлілою головешкою.