Навіть зараз, коли виповнюється 25-ліття відновлення незалежності України, деякі вітчизняні політики й публіцисти стверджують, що нібито новітня українська державність фактично була подарована організаторами ДКНС. І це попри те, що був час осмислити події тих років і зробити відповідні висновки, що тим чи іншим чином стали б у пригоді сучасним керманичам України.

Відтак варто згадати деякі з-поміж найбільш знакових подій 1989-91 років, що зумовили та засвідчили просування України до незалежності.

16 лютого 1989 року «Літературна Україна» публікує проекти програми та статуту Народного руху на підтримку соціалістичної перебудови, де йшлося ще про «керівну роль партії» й інші неодмінні ритуальні речі.

У березні-вересні 1989 року проходять установчі конференції Руху в майже всіх областях УРСР, формуються низові структури організації.

26 березня - 21 травня 1989 року відбувається виборча кампанія з обрання народних депутатів СРСР на альтернативній основі; хоча більшість серед депутатів від УРСР становлять представники й висуванці номенклатури, все ж серед депутатів є й демократи: Р. Братунь, І. Вакарчук, В. Грищук, С. Конєв, С. Рябченко, Р. Федорів, П. Таланчук, В. Черняк, Ю. Щербак та інші.

12 квітня 1989 року відбуваються дебати в прямому ефірі між завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ Леонідом Кравчуком й одним зі співголів оргкомітету Руху професором Мирославом Поповичем, завдяки яким мільйони телеглядачів отримали інформацію про політичні процеси в УРСР і про Рух, що дало змогу їм самостійно сформувати свою політичну позицію.

8-10 вересня 1989 року в актовій залі Політехнічного інституту у Києві проходить установчий з'їзд Народного Руху України за перебудову (згадка про «соціалістичний» характер перебудови непомітно зникла і з програми, і з назви, а невдовзі зник із назви термін «перебудова». Рух або ж НРУ стає вагомим політичним чинником.

28 вересня 1989 року перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький під подвійним тиском - як з боку Кремля, де на цій посаді воліють бачити «свою людину», а не «зубра» брежнєвських часів, так і з боку частини низової номенклатури, яка прагнула мати меншу залежність від Москви.

А 18 листопада 1989 року було створено передвиборчий опозиційний Демократичний блок, який мав на меті, серед іншого, скасування монополії КПРС на владу, впровадження реальної багатопартійності й рівноправності різних форм власності, ухвалення нової Конституції, яка б відповідала міжнародним критеріям щодо громадянських свобод.

У січні-лютому 1990 року в масових акціях, проведених опозицією, взяло загалом участь близько двох мільйонів осіб. Під тиском демократичних сил із січня до квітня у відставку пішли 11 перших секретарів обкомів КПУ із 25.

Березень 1990 року - місяць виборів (у два тури) до Верховної Ради УРСР. Обрано понад 120 представників Демблоку, які сформували парламентську опозицію - Народну Раду. Одночасно зазнали поразки на місцевих виборах понад 100 перших секретарів міськкомів, райкомів й обкомів партії, близько 90 голів міськвиконкомів і районних рад. Наймасштабнішої поразки зазнали партфункціонери на місцевих виборах у Донецькій та Івано-Франківській областях.

У травні-грудні 1990 року відбуваються установчі з'їзди низки партій - Республіканської, Демократичної, Народної, Партії демократичного відродження, Партії Зелених. Фактом політичного життя УРСР стає багатопартійність.

Паралельно із цим розгортається криза в КПУ. Якщо 1986 року з партії добровільно вийшли 234 особи, то лише за перше півріччя 1990 року - 28 тисяч членів. До кінця 1990 року вступ і вихід з КПУ фактично чисельно зрівнялися, причому прийом нових членів перетворився на гонитву за «валом» - приймали практично всіх охочих, а число тих, хто припинив платити внески і мав бути за це виключений, істотно применшувалося, - внески платили за них зі спецфондів парткомів.

Нарешті, 28 червня 1990 року Верховна Рада розпочала розгляд питання про державний суверенітет УРСР. Цей процес було радикалізовано ситуацією, яка склалася на початку липня, коли 63 народних депутати на чолі з першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Івашком без дозволу сесії відбули до Москви на XXVIII з'їзд КПРС. 5 липня В. Чорновіл оголосив вимогу про відкликання депутатів-комуністів із Москви для роботи у Раді. Відкликання підтримали понад 300 депутатів, зокрема близько 200 комуністів. Відтак частина делегатів з'їзду КПРС із числа депутатів-комуністів повернулася до Києва, визнавши пріоритет національних інтересів над компартійною дисципліною.

Не підкорився цьому рішенню В. Івашко, який пристав на пропозицію Горбачова обійняти посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС і подав у відставку з посади голови Верховної Ради, на яку його було нещодавно обрано. Серед відсутніх на засіданні Ради, яке 16 липня більшістю у 355 голосів ухвалило Декларацію про державний суверенітет України, був і член ЦК КПУ з 1976 року Леонід Кучма.
Декларація зафіксувала низку принципових моментів, серед яких головними були регулювання діяльності держави правовими нормами, закріпленими Конституцією та законами; розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу й судову; гарантування громадянам УРСР норм і свобод, визнаних підписаними УРСР міжнародними угодами; проголошення власністю народу УРСР усіх багатств землі, водних та інших ресурсів, повітряного простору, які перебувають у межах УРСР, визнання їх матеріальною основою суверенітету; визнання плюралізму форм власності, захист усіх форм власності; проголошення права на власні збройні сили; декларування наміру стати в майбутньому нейтральною позаблоковою і без'ядерною державою; проголошення України суб'єктом міжнародного права; констатація можливості укладання союзного договору тільки на засадах цієї Декларації.

На розвиток положень Декларації влітку-восени 1990 року було ухвалено Закон про економічну самостійність України й низку інших актів, за якими підприємства із союзної власності переходили до республіканської.

Жовтень 1990 року знаменний тим, що у Києві та інших містах України відбуваються масові студентські акції, так звана «революція на граніті», аналогів чого не було ані в СРСР, ані в державах із комуністичною владою. Під впливом цих подій 24 жовтня Верховна Рада ухвалює зміни і доповнення до Конституції УРСР, за якими скасовується стаття про керівну роль КПРС, закріплюються основи багатопартійності, проголошується верховенство законів республіки на її території, а Верховний Суд УРСР стає органом найвищого судового контролю. Тобто УРСР де-юре фіксувала свій статус як члена радянської конфедерації, тоді як Москва прагнула «оновленої федерації». Саме у той час у середовищі депутатів-членів КПУ відбувся розкол на «суверен-комуністів» і «промосковських комуністів».

Процеси прискорюються. 17 березня 1991 року понад 80% виборців України сказали «так» на запитання республіканського референдуму щодо входження до Союзу суверенних республік на умовах Декларації про державний суверенітет, тобто на засадах конфедерації. При цьому переважна більшість тих, хто сказав «ні» на цьому референдумі, підтримувала повну незалежність України і не погоджувалася на будь-які союзи та конфедерації.

Нарешті, квітень 1991 року знаменний тим, що президія Верховної Ради УРСР призупиняє на території України дію одного з економічних указів президента СРСР М. Горбачова, чим переводить питання про участь УРСР в СРСР на конфедеративних засадах у практичну площину. І коли у другій половині квітня 1991 року у резиденції президента СРСР Горбачова делегації ряду республік обговорювали проект союзного договору, УРСР заявила про свою особливу позицію, вимагаючи не «оновленої федерації», а створення максимально вільної конфедерації або співдружності суверенних республік. А далі УРСР фактично виходить із так званого Ново-Огарьовського процесу, який мав на меті вироблення та наступне підписання нового Союзного договору.

В липні 1991 року Верховна Рада ухвалює рішення відкласти до 15 вересня питання про Союзний договір, підписання якого було заплановано М. Горбачовим на 20 серпня. Відтак зовсім не ДКНС, як сьогодні твердить дехто з російських «системних лібералів», зірвав підписання Союзного договору, а Україна - бо ж без неї, без держав Балтії, без Грузії та Молдови питання про «збереження оновленої федерації» повисало у повітрі. Й тоді, щоб приборкати непокірних, на арену виступив ДКНС. Результат відомий...

Отож виникає закономірне запитання: чи справді незалежність була Україні кимось «подарована», чи ДКНС став результатом паніки в Кремлі через відцентрові процеси у СРСР? Без країн Балтії та Молдови «оновлений Союз» був ще можливий, а от без України - ні. Тож об'єктивно саме Україна, нехай не завжди послідовно, часом «проходячи між крапельками», часом здійснюючи потужні ривки вперед, а часом - і кроки назад, стала вирішальною силою процесів ліквідації СРСР.