Аж дотепер перед очима стоїть образ літньої жінки, що в лютому лютому 2014 проводжала в останню путь когось із близьких на Майдані, а у вухах лунають її слова: «Якщо спіймаєте цих катів, не вбивайте їх. Нехай вони кожен день переживають смерть власних дітей». Ці слова пронизані болем непоправної втрати й відчуттям жахливої несправедливості.

Але жахливість цих слів зумовлено не лише цим, а й абсурдністю вимоги, яку вони артикулюють. Утім, мене ще тоді відразу заскочила кришталева точність цієї вимоги та відповідність тому, що переживав я сам, навіть не втративши близьких. Відповідною карою за такі цинічні зухвалі злочини, що їх скоїла банда Януковича на Майдані, не може бути ув'язнення і навіть страта. Ті покидьки, що вбивали беззбройних людей, а надто ті покидьки, що віддали їм наказ зробити це, не підлягають людському судові. Це аж ніяк не означає, що їх не варто схопити й засудити. Це також аж ніяк не означає, що вони мають зазнати немислимих тортур. Навпаки, суд над ними, як і над їхніми кремлівськими ляльководами на чолі з Путіним має бути взірцево прозорим, а покарання законним.

Слова цієї жінки відкривають для нас інший вимір злочину й покарання, а саме розуміння того, що відплата за таку нелюдяну жорстокість ніколи не може бути симетричною. На думку спадає реакція Ганни Арендт на суд над нацистським злочинцем Айхманом. Її діагноз - «банальність зла». Якщо дуже спростити цю реакцію всесвітньо відомої інтелектуалки, то її можна сформулювати в такий спосіб: Айхман - злочинець, бо дурень. Він не вільна істота, що ухвалює рішення на засадах розуму, а зомбі, що автоматично виконує жахливі накази. Але його дурість аж ніяк не може слугувати причиною його виправдання. Найжахливіші злочинці - найбільші дурні в історії людства. Ось асиметрична людська відповідь на нелюдяну жорстокість. Арендт в середині ХХ ст. постала проти романтизації зла, викривши його банальну природу.

Сьогодні, на початку ХХІ ст. ми зіткнулися зі схожим викликом. Зло зазіхає на привілейований статус. Злим стає бути модно - чи то ісламським терористом в Парижі, чи то російським терористом на Донбасі. Але формула зла проста. Якщо переформулювати українське прислів'я, то це можна висловити так: дурний, бо злий, злий, бо дурний. Наша реакція на зло має бути асиметричною. Зло провокує зло. Ненависть провокує ненависть. Головний розрахунок Кремля в сьогоднішній аґресії проти України полягає в тім, аби й нас перетворити на оскаженілих покидьків. Задача, що стоїть перед нами вкрай складна. Ми маємо протистояти жахливій російській орді з її кримінальними посіпаками на сході й півдні нашої країни, але при цьому не перетворитися на них. Ненависть заразлива. Це не означає, що ми не маємо морального права ненавидіти злочинців, що вбивають і знищують. В одному з перших і, мабуть, найкращих текстів про Майдан «Київ. Сльозогінне...» Юрій Андрухович писав: «Моральний закон не забороняє ненавидіти вбивць», маючи на увазі знахабнілих покидьків із відданих Януковичу спецслужб, які з насолодою і зухвалістю катували й вбивали мирних протестувальників. Цей вислів дістає ще більшої актуальності під час війни. Аби перемогти, ми маємо ненавидіти ворога. Втім ненависть - не завжди вправний радник навіть на війні, а в мирному житті й поготів.

В історії ХХ ст. ми натрапляємо на «науку ненависті» (назва оповіді Шолохова). Цей наратив ненависті формували й інші совєтські письменники. Найвідоміші приклади - вірш «Убей его!» Сімонова та стаття «Убей!» Еренбурга. В усіх цих текстах пропагувалася ненависть до німців, зрозуміла під час тієї фази ІІ Світової війни, коли гітлерівська Німеччина вже була не союзником, а ворогом сталінської Росії. Та ненависть була зрозуміла, адже направду ненависть до вбивць не є аморальною. Втім впадає в око, що в цих творах суб'єктами ненависті були не всі совєтські люди, а лише чи насамперед росіяни, а об'єктом ненависті не нацисти, а всі німці. Звісно, ці тексти мали на меті згуртувати солдат і весь народ проти загарбників, а тому оперували найзрозумілішими схемами та протиставленнями. Саме тому вони й були настільки ефективними та впливовими під час війни. Втім вірус ненависті не вмирає разом з війною. Сумна іронія історії полягає в тому, що поразка нацистської Німеччини вилікувала переважну більшість німців від ненависті, прищепивши їм антивірус каяття. Натомість перемога Совєтського Союзу створила в історичному наративі Росії, яка узурпувала результати цієї перемоги, умови для розвитку вірусів ненависті й ксенофобії. Певний час вони перебували в латентному стані. Але зараз їх активував режим Путіна і вже не проти німців, а проти українців і грузинів. Хто наступний - поляки чи литовці, молдовани чи казахи?

Це сумний урок для нас самих. Ненависть як цукровий діабет роз'їдає суспільство й індивідуальну свідомість. Але ми не можемо й не маємо відмовитися від ненависті до вбивць. Отже, мусимо навчитися перетворювати енергію ненависті на щось позитивне. Перший крок до цього - це болісне усвідомлення того, що ворог не лише там, на Півдні та Сході, а поміж нас і навіть в нас самих. Лінія фронту проходить між цивілізацією і її тінню, до речі, й у самій Росії. Просто там тінь накрила уже майже все суспільство. Аби перемогти, ми маємо здолати в нас самих все, що тягне нас у цивілізаційну тінь - корупцію і хабарництво, невігластво і цинізм, лінь і дурість...