Коли я на початку 2000 років переїхала до Іспанії і тільки навчилась читати іспанською, я часто на вулиці брала безкоштовну газету 20 minutos, яка виходила тоді багатомільйонним тиражем. Зараз, у зв'язку з кризою, вона вже має набагато меньший тираж. І ось одного разу я знайшла там невеличку заміточку про те, як кілька іспанських машин їхали з Великобританії до Монголії, щоб узяти участь участь у раллі. Ці машини проїхали тисячі кілометрів, проїхали Білорусію, Україну, Росію, Казахстан та Монголію. Іспанські гонщики поділились своїми враженнями від подорожі: найбільше у Монголії їх вразила гостинність монголів і монгольський солений чай, а про Україну вони написали, що українські міліціонери їх зупиняли і штрафували за перевищення швидкості. Про Росію і Білорусію нічого не згадувалося. Коли я прочитала ту статтю, я пораділа, що у мене було мало іспанських знайомих. Мені було соромно за Україну.

Коли ми, заробітчани їдемо додому, у нас завжди накопичується багато справ в Україні, які потрібно вирішити у державних установах: поміняти паспорти, оформити спадщину, змінити прізвище, взяти довідку про несудимість тощо. Більша частина нашої відпустки проходить у чергах. У чергах ми розповідаємо один одному, як там у Італії, як там у Португалії, як там на півдні Іспанії чи на півночі Іспанії. Багато хто у черзі говорить, що уникає бути в Україні, що приїздить, щоб хоч з тиждень побути з батьками. Настає такий момент, коли думаєш: як добре, що я не живу в Україні. Але, коли повертаєшся до Іспанії, знову починається ностальгія за Україною.

Вже багато років тому я отримала в Іспанії водійські права. І вже досить багато часу я не боюсь іспанських поліцейських, хоч навчитись не боятись їх мені було важко. Радянське минуле так просто не викинеш з голови. Пам'ятаю, я якось зупинилася на світлофорі і побачила що за мною також зупинилася поліцейська машина. Я ще їздила з табличкою водія-початківця. Чи то від хвилювання, чи то від страху, я не змогла завести машину. І бачу у дзеркало, як поліцейський виходить з машини і наближається до мене. Я встигла продумати кілька варіантів, але жоден не підтвердився: поліцейський не перевірив мої документи, не зробив мені зауваження, він підійшов до мене, щоб допомогти завести мою стареньку заглохлу машину.

За дев'ять років водіння у Іспанії я ще тільки один раз мала справу з поліцейськими: я відвозила на автовокзал мою племінницю. То була ніч на неділю, і мене зупинили, щоб перевірити вміст алкоголю у крові. За дев'ять років за кермом поліцейські тільки двічі підійшли до моєї машини і то один з цих разів, щоб допомогти. За ці дев'ять років я двічі їхала до України машиною. Проїздила частину Іспанії, перетинала Францію, Німеччину, Польщу - щось біля трьох тисяч кілометрів і жоден поліціянт мною не зацікавився.

Але коли я перебувала в Україні три тижні, мене зупиняли у середньому кожні п'ять-шість днів. У один із приїздів я приїхала на похорон мами. Живу я у передмісті Сторожинця на Майдані. Я поїхала до міста, щоб купити продукти на поминальний обід. Згорьована, змучена з дороги, я забула взяти права. У кілометрі від хати мене зупинив міліціонер, попросив мої права, я їх не мала. Я пояснила йому мою ситуацію. Молодий міліціонер запросив мене у свою машину, почав мені показувати якісь папери і довго говорити, що буде, коли він забере у мене машину. Зійшлися ми на 400 гривнях. Якби така сама ситуація була б у Іспанії, іспанський поліцейський тільки висловив би мені співчуття і порадив би бути обережною.

Хочу віддати належне тернопільским міліціонерам: коли я вже поверталась до Іспанії, мене зупинили у Тернопільскій області і сказали, що я перевищила швидкість. Якби мене зупинили десь у Німеччині, то я б була впевнена, що то було правдою. В Україні ж я так боялася зіпсувати машину і залишитись без засобу повернення додому в Іспанію, що їздила по українських ямах дуже обережно і усе просила бога, що, якщо щось станеться з машиною, то хай це буде хоча б у Польщі, тому що там уже не було б проблем зі страховкою, ремонтом і доставкою машини до Іспанії. Так що перевищення швидкості мною в Україні було абсолютно неможливим.

Коли повертаєшся з відпустки, то вже маєш грошей тільки на найнеобхідніше. Хоч міліціонер і сказав мені, що у випадку несплати штрафу мене можуть не випустити з України, я йому показала гаманець і сказала, що на штраф у мене вже немає горошей. Міліціонер напевно пожалів або мене, або моїх дітей, або нашого кокера Бубліка, який подорожував з нами, і відпустив нас з миром.

Але штрафи на дорозі - це не була моя єдина зустріч з українськими правоохоронцями.

Одного спекотного літнього дня я пішла до паспортного столу за дитячими паспортами. У паспортному столі нам сказали, що діти мають поставити підписи. Мій чоловік узяв таксі і поїхав додому на Майдан за дітьми. Діти приїхали, поставили підписи і знову ж таки на таксі самі поїхали до хати моїх батьків. Була десь друга година дня. Ми ж з чоловіком мали ще поговорити з адвокатом. Адвоката довелось довго чекати. Додому ми повернулись після шостої вечора. Коли ми з чоловіком прийшли додому, то моя ще жива мама, яка вже пересувалась тільки у візочку, сказала, що невдовзі після повернення моїх дітей додому приїхала міліцейська машина з трьома міліціонерами. Міліціонери сказали, що мої діти вкрали з якогось "Мерседеса" мобільний телефон і що діти мають іхати у відділок міліції. Мама почала щосили кричати, що без батьків вона не дозволяє забирати дітей з подвір'я. Не знаю, чи так вже голосно кричала моя бідна мама, чи у когось з міліціонерів ще не зовсім атрофувалась совість, але дітей нікуди не забрали. Тільки спочатку привезли свідка, який начебто бачив, як мої діти заглядали до "Мерседеса". Коли свідок побачив моїх дітей, то сказав, що злодій був значно старше моїх хлопців. Єдине, що було схожого у злодія з моїми дітьми, це те, що він, як і мої діти, був одягнений у білу футболку і темні шорти. І хто літом не ходить у білій футболці і темних шортах? Привезли міліціонери також власницю вкраденого телефону. Мій чоловік якраз перед поїздкою в Україну купив дітям тактильні мобілі. Це були їхні перші телефони. Вони їх по-дитячому берегли, не виймали з коробочки. Вони винесли свої скарби, щоб показати, що чужі мобілі їм не потрібні. Власниця вкраденого телефону сказала, що її телефон був не такий сучасний. Міліціонери пішли і не вибачились. Коли я прийшла додому, то вже було пізно щось робити. Наступного дня раненько я вже стояла біля чергового міліціонера у відділку і пояснила мету мого візиту. Міліціонер до когось подзвонив і сказав, що начальник міліції не може мене прийняти. Мої наполягання ні до чого не призвели: державні службовці не вважали за потрібне просити пробачення ні у наляканих дітей, ні у обурених батьків. Закони існували не для того, щоб іх виконувала міліція.

Я, так як і усі українці радію хоч тим маленьким успіхам, які є в Україні. Радію тому, що серед наших поліцейських є справжні професіонали. Вірю у те, що у свіжеспечених поліцейських з'явиться досвід, і наша поліція буде поважною українською інституцією. Вірю у те, що мене в Україні вже не будуть зупиняти тільки тому, що мої іспанські номери дадуть надію поліцейським на легку поживу. Вірю, що в поліції, як і у всій державі Україні відбудуться не тільки зміни назв, вивісок, форм, а що зміни будуть відбуватись і на глибинному рівні. Вірю, що ті всі покидьки у формах, які вважають, що все в Україні буде по-старому, будуть покарані, засуджені, викинуті з лав поліції. Вірю.

Олена КОСЕНКО