За мій останні текст "Чи загрожує Україні популізм?" деякі коментатори мене звинуватили ледь не у державній зраді.

Причому звинувачення були доволі дивні. Хоча я підтримував право опозиції та новостворених партій критикувати владу, чомусь у цьому побачили лише підтримку Тимошенко.

Я розумію, що вона може виступати лідером опозиції, але чому її водночас вважають також лідером новостворених партій, не дуже розумію. Мені здається, що критичний потенціал Лещенко та Найєма не менший, ніж критичний потенціал Тимошенко.

Я вважаю, що будь-яка опозиція має право на критику влади.

Це право означає, що критика опозиція має сприйматися і розглядатися владою як вартісна.

В Україні це право ще не виборене.

Я попросив коментаторів навести приклад, коли за 25 років незалежної України влада вважала критику опозиції конструктивною. Підкреслюю, не тоді коли опозиція сама називала себе конструктивною (як це робив В'ячеслав Чорновіл), а тоді, коли влада публічно називала критику своєї опозиції конструктивною.

Суть недемократичної влади полягає у тому, що вона намагається не тільки щось робити, але ще і має монополію оцінки на те, що сама робить. Суть демократичної влади полягає у тому, щоб не мати монополію оцінки на те, що сама вона робить. У цьому різниця.

Тому за недемократичної влади будь-яка критика опозиції буде: 1) неконструктивною (без конкретних пропозицій); 2) деструктивною (такою, що руйнує суспільство); 3) не вирішуватиме проблем (тобто не вирішуватиме тих проблем, які бачить влада, а звертатиме увагу на ті, які влада не хоче бачити).

За недемократичної влади всяка критика влади в особі експертів та журналістів буде підривати довіру України на Заході та погіршуватиме імідж країни, як це вважають деякі експерти. Така ситуація є неприйнятною, про що і написав Валерій Пекар.

Хтось з френдів по ФБ переслав мені недавно скандальне інтерв'ю Микити Михалкова Володимиру Познеру. Там Познер питає Михалкова, чому його так багато людей не люблять, на що Михалков відповідає, що це любов не треба пояснювати, а нелюбов пояснювати треба, тож нехай ті, хто не люблять його, пояснюють. Саме це інтерв'ю дозволило дати мені особисто відповідь, чому я поважаю Михалкова як режисера, але як людину вважаю його сволотою.

Є люди, які люблять владу і люблять народ - такі люди повсякчас намагаються досягти рівноваги між владою та народом і якось помирити ці дві позиції, особливо під час погіршення справ в країні - справа ця невдячна і безперспективна, але заслуговує на повагу.

Є люди, які не люблять і народ, і владу - такі люди або виїжджають з країни, або ідуть у внутрішню еміграцію, озлившись на всіх.

Є люди, які люблять народ і не люблять владу - такі люди це повсякчас бунтівники, революціонери, опозиціонери.

Але є особливі люди, які не люблять свій народ і дуже люблять владу - це сволота, яка є у кожній країні.

Михалков в цьому інтерв'ю каже, що російський народ ледачий і смердючий, що без влади він ні на що конструктивне не здатен, що тільки влада надає його існуванню сенс і перспективу. Це і є прояв рафінованого сволочизму, за який Михалкова не люблять.

В коментарях до мого посту на УП, є коментар, де мене звинуватили у тому, що я вважаю український народ мудрим, а це дуже сумнівно.

Так, я вважаю український народ мудрим. Але не через те, що така моя ірраціональна віра, а через те, що про це свідчить досвід революцій 2004-го та 2013-2016-их років.

Саме українська громада, а не правлячий клас, тобто не влада, здійснювала всі важливі перетворення в країні. Саме громада боронила свою країну від ворога. І саме влада і більша частина правлячого класу розкрадала державу, корумпувала країну, знищувала її обороноздатність.

Саме українська громада поклала цьому край. І саме українська громада зараз здійснює тиск на владу задля покарання злочинців минулого, люстрації злочинців нинішніх, задля дійсної боротьби з корупцією, задля деолігархізації, задля відновлення саботованих уже майже рік реформ.

Ось чому я вважаю, що такий народ має право сам розібратися, чим є критика дій нинішньої влади - популізмом чи конструктивною.

Саме тому я побачив неповагу до українського народу та безвідповідальність у зверненні моральних авторитетів Ініціативної групи "Першого грудня".

Ось чому я вважаю, що деякі експерти та журналісти виконують завдання влади, просуваючи і педалюючи тему нібито популізму критики влади та тему нібито підриву довіри тією критикою до України на Заході.

Будь-хто і за будь-яких обставин, навіть під час війни, має право на критику влади, особливо коли ця критика здається владі популізмом.

Бо саме тоді, коли влада влаштовує кампанію по звинуваченню критиків влади у популізмі, владу і є за що критикувати.

Саме те, що здається владі популізмом, і містить бачення тих проблем, які влада не хоче бачити.

Саме ті проблеми, які звучать публічно і досягають наших партнерів на Заході, і є тими проблемами, які влада хотіла би замовчати і приховати.

Організована владою істерика щодо популізму чи псуванню іміджу України на Заході через її критику, сенсу не має.

Владу критикували, критикують і будуть критикувати. Нехай звикає.