Дивно, що скандал вибухнув тільки тепер. Мало б грюкнути раніше: понад тисячу ідолів по країні вже прибрали під загальні оплески. Хтось протестував проти знищення силами ініціативних кербудів мозаїк із піонерами та космонавтами, але цей голос майже не було чути.

Зі стін столичного Українського дому (нагадаю, колишнього Музею Лєніна - у місті, де Лєнін до того ж ніколи не був) почали відколупувати мідяні барельєфи з революційними солдатами, героїчними робітниками, самовідданими колгоспниками, одухотвореними інженерами, і тут таке почалося! Варвари! Пальміра! «ІДІЛ»!

Ініціатор очищення, директор Українського дому, звісно, той ще поціновувач! Зрозуміло, що коли проводиш у себе в культурному закладі по черзі «ярмарки товарів широкого вжитку» й «фестивалі нерухомості», хочеться у вільний від основної роботи час вихлюпнути громадський темперамент. Але й аргументи тих, хто закликає залишити все, як є, не витримують критики: нічого, мовляв, страшного в цих монстрах немає (від себе заперечу: вони всі страшні, немов смертний гріх), прямо й безпосередньо ознак тоталітарної ідеології нібито не містять, а написи... Ну й що, Аврора - це, як відомо, римська богиня світанку, а «учиться, учиться и еще раз учитися» - актуальне гасло в світлі реформи освіти.

Потураючи власному мазохізму, поліз у першоджерела: «Задача состоит в том, чтобы учиться... Союз молодежи и вся молодежь вообще, которая хочет перейти к коммунизму, должна учиться коммунизму... Естественно, что на первый взгляд приходят в голову мысли о том, что учиться коммунизму - это значит усвоить ту сумму знаний, которая изложена в коммунистических учебниках, брошюрах и трудах. Но такое определение изучения коммунизма было бы слишком грубо и недостаточно... Когда нам говорят о нравственности, мы говорим: для коммуниста нравственность вся в этой сплоченной солидарной дисциплине и сознательной массовой борьбе против эксплуататоров.» Задачи Союзов молодёжи (Речь на III Всероссийском съезде РКСМ 2.X.1920 г.). Ленин В. И. ПСС, т. 41., с. 298-313. Справді, що ж тут такого токсичного?

Менш за все я хотів би виставляти своїх опонентів ідіотами. Вони мають рацію, коли кажуть, що неможливо стерти всі сліди комуністичного, а до того ще колоніального панування, якщо це послідовно зробити, на місці країни залишиться дірка в землі. Проте стверджувати, що всі ці зірочки й прапори давно втратили свою сакральну силу й тепер це деталь пластичного ландшафту, нейтральний місцевий колорит, - звичайне лукавство. Саме вони, ті символи, є частиною все ще живого квазірелігійного культу, невід'ємним естетичним та ритуальним атрибутом російських варварів і місцевих колаборантів, єдина мета яких - повернути нас у тепле, м'яке, смердюче лоно СРСР. Саме під цими символами - рєволюция-індустріалізация-дєди воєвалі-космос-олівьє - вони вбивають щодня українців і все ще готуються до визвольного походу на Новоросію. «Радіти рано: ще живе нутро собаче, яке усю ту нечисть породило» (Бертольд Брехт, пер. Володимира Митрофанова).

Можна зрозуміти почуття тих, для кого Музей Лєніна перебуває в одному колі спогадів із велосипедом «Орлёнок» і морозивом «Ленінградське» за 22 копійки - на паличці, в шоколаді, таке смачне... Щаслива юність, радянський гімн із радіоточки, прийом у комсомол, і десь буквально поруч перші джинси, перший ковток поганого вина, перший поцілунок. У мене асоціації важчі: гранітно-мармуровий зикурат Музею Лєніна вкопали точнісінько на місці будівлі колишнього готелю «Європейський», де я в дитинстві прожив якийсь час. То був дивом уцілілий фрагмент попереднього, докомуністичного життя - спотворений, занедбаний, запаскуджений, але все ж таки співмірний людині. Для мене брєжнєвсько-щербицькі (а до того сталінські) монументальні практики - наочний приклад руйнування залишків більш-менш гуманного середовища, а пам'ятки пізньої совітської доби водночас отруйні й потворні. Отруйні й потворні, не знаю, що більше.

Навколомистецька спільнота, або, ширше, освічений клас, перебуває у розпачі стосовно перших наслідків закону про декомунізацію, не визнаючи, що ексцеси «людини з болгаркою» або «людини з відбійним молотком» - прямий результат їхнього небажання сформувати спільне бачення, що ж робити зі слідами комуністичної епохи. Передбачалося, що хтось інший згори - мерія, Мінкульт, президент - вироблять концепцію якогось там музею тоталітаризму. Або що проблема збереження пам'яток, а там серед зловісного мотлоху трапляються справжні шедеври (той самий пам'ятник Щорсу), розсмокчеться сама собою. Не розсмокчеться. І це завдання не лише організаційне, а передусім концептуальне, стратегічне.