Я знаю одну доволі успішну особу. Вона має науковий ступінь західного зразка й очолює міжнародну інституцію. Здавалося б, "жизнь удалась"! Однак ця особа, можливо несвідомо, весь час намагається порівнювати себе чи свою роботу з іншими людьми в своїй царині діяльності

Вочевидь, почасти стається так, що ти незадоволений собою, а ще б пак, коли бачиш, як іншим щось вдається. Проте іноді однієї цієї думки вже достатньо, щоб тебе аж "колотило". Міркуючи про це, я колись написав у Facebook: "Кажуть, блюз – це коли хорошій людині погано. А коли якійсь людині погано тільки через те що іншій добре – то це вже ресентимент".

Фрідріх Ніцше якось назвав французьким словом "ресентимент" особливий психічний стан людини, котра з певних причин уникає прямої відповіді чи реакції на те, що її зачіпає. Натомість вона видає свою злість за пошук справедливості або відтерміновує свою помсту, нарешті, просто вдовольняється уявним реваншем.

Німецький засновник філософської антропології та соціолог Макс Шелер спробував простежити, що ж відбувається в свідомості ображеного чи упослідженого. Його думки знайшли продовження в розвідці "Ресентимент у структурі моралей". Свою інтерпретацію ресентименту він перетворює на критику соціуму та пов'язаного з ним біопсихічного типу людини. Реактивні сили останньої часто хиляться до експлуатації вітальних сил інших.

Що ж таке ресентимент? На загал, це постійне повернення до сукупності інтенсивних переживань, які мають негативний характер, як-от прихована злостивість. При цьому необхідно розуміти деякі нюанси: приміром, несосвітенний злочинець не має ресентименту, оскільки є активною й рішучою людиною, котра реалізує свої наміри, нехай вони і не прийнятні для суспільства.

На відміну від думки Ніцше, Шелер уважає: ресентимент не може бути основою моралі, натомість є джерелом переворотів у свідомості, причиною неабияких збуджень – такою собі "хибною свідомістю", що спрямована проти себе самого. Руйнуючи цінності світу, носій ресентименту ненавидить щастя, владу, красу, силу та носіїв добра, розробляючи витончену помсту, яку потім не знає як реалізувати.

Унаслідок цього ресентимент постає як джерело моральних оцінок, або ж тривале психологічне отруєння душі, що виникає через заборону (гальмування, стримування) реалізації певних почуттів або афектів (помста, ненависть, заздрість, ворожість) або безсилля (боязливість, неміч). Коли низка бажань скинути когось/щось із п'єдесталу чи принизити з навмисною насолодою негативізму не втілюється, а реалізується тільки подумки, – вона здатна зруйнувати навіть носія подібних емоцій.

Раб, який відчуває себе рабом, – ніколи не буде мститися, бо не бачить такої потреби. Втім, ресентимент виникає найчастіше в суспільстві з ідеологією рівних прав і поширюється, коли з'являється можливість порівнювати себе з кимось іншим. Шелер зазначає: подібне почування мають люди з певними вадами, позаяк натикаються на байдуже ставлення до себе попри декларовані можливості. Ціннісні порівняння, супроводжувані словами "Ти кращий за мене!" – найперше джерело безсилої заздрості. Благородний тип людини відчуває власну повноту існування, тоді як підлість змушує переживати нерівність у момент порівняння. Так само деякі політичні партії здатні діяти винятково в опозиції (з такої собі позиції "слабкості"). Їхні лідери надзвичайно злостяться, коли їм заважають "окупувати" опозиційні місця.

Формування цінностей, на думку Шелера, відбувається на основі соціального механізму життєвих запитів, де "король, шльондра і кат – на своєму місці". У конкурентній суспільній системі будь-яке місце – завжди соціальний транзит. Тоді ж виникає ціннісна ілюзія ресентименту як жага приниження чи применшення значущості іншого в сліпому прагненні рівноцінності. Саме через це ресентимент завжди супроводжується безсиллям.

Шелер пропонує такі типи прояву ресентименту:

– мстивість людини, яка конкурує зі своїми колегами, неодмінно супроводжується демонізацією суперника й приписуванням йому підступних рис;

– у стосунках між поколіннями трапляється заздрість старших до молодших (особлива ресентиментна фігура – пенсіонер на пенсії);
недовірливі стосунки в родині, приміром, між партнерами; чи до дітей, які народилися після первістка;

– зваба дістати "перемогу" через муки й страждання, а не боротьбу (образ священика, а не солдата);

– тривале виконання невиразних функцій як посідання хоч і невеликої, але влади (чиновник, а не привілейований працівник);

– кардинальна зміна поглядів, аж до радикальних крайнощів;

– романтична душа, що готова втекти від сьогодення й заховатися в невідомому, принизивши сучасність;

– пригнічена владою людина, в страху й нездатна до реалізації, часто позбавлена уявлення про самоврядність і свободу;

– класова ненависть (маркування своєї приналежності до певного прошарку за допомогою специфічного одягу, символіки через загрозу від іншого).

Коли в суспільстві панує розбрат, який виникає на основі розмитих уявлень про рівність, неабияк загострюється й брак довіри. Як же нам навчитися вдовольнятися й насолоджуватися простими речами?

Тарас ЛЮТИЙ, "Тиждень"