Попри той цивілізаційний вибір, який зробив народ України, і формування у нашій країні справжнього громадянського суспільства велика кількість громадян аж дотепер розглядають державу не як історико-політичний простір реалізації власних життєвих проектів, а як ресурс збагачення чи то через долучення до влади, чи то через милостиню від неї у вигляді субсидій, соціальних пільг тощо.

У цьому інфернальна логіка тоталітарних і авторитарних режимів, успадкована від Совєтського Союзу: народ - ресурс для влади, влада - ресурс для народу. Єдине питання, яке вартує відповіді, хто з цього отримає більшої користі, обдуривши одне одного. Нам не дістати гідного життя, поки ми не вирвемося з цього зачаклованого кола омани і зради.

Ми звинувачуємо можновладців у злочинах, але не враховуємо соціальний запит громадян, який почасти зумовлює, а інколи навіть виправдовує ці злочини. Причому це притаманне не лише стосунку «суспільство-влада». Викривлена логіка соціальних взаємодій постсовєтського простору дається взнаки в усіх суспільних інституціях і практиках. Ми всі знаємо ті негаразди, які заважають нормальному розвитку освіти й науки в нашій країні: хабарництво, корупція, плагіат тощо. Але чого очікують пересічні українці від освітніх інституцій? Якщо ще нещодавно здебільшого не так саму освіту, як дипломів, то тепер ще й захисток від армії або в'язниці для своїх синів. Якщо юнак не вступає до вишу, то має йти до армії, що з огляду на війну з Росією становить неабияку загрозу здоров'ю та життю. Лише певна кількість українських молодиків прагнуть робити військову кар'єру, для них участь в бойових діях є потужним трампліном. І навіть патріотизм інших необов'язково має втілюватися в готовність жертвувати собою, адже в суспільстві є й інші важливі справи. Ми пишаємося героїзмом наших вояків, але добре розуміємо, що Україні потрібні не лише солдати й офіцери, а також фермери й робітники, службовці й інженери, митці й науковці. Не всі професії потребують вищої освіти, але ті хто не потрапив до вишів і ухилився від призову чи мобілізації потрапляють у тінь, що загрожує криміналізацією. Це ще більше посилює наявну тенденцію перетворення наших вишів на такі собі «зони м'якого режиму», в яких ідеться не так про науку й освіту, як про захист молоді від криміналізації. А такі інституції потребують не так науковців, як керівників і службовців совєтського й постсовєтського штибу, «міцних господарників», «покірних системників» тощо.

Зрозуміло, що й у цивілізованому світі університети - це не лише «фабрики» знання, а й також топоси соціалізації молоді. Отже, виховання відграє в них важливу роль. Утім, виховна функція вищих навчальних заходів полягає не в прищепленні студентам конвенційних форм поведінки і якихось ідеальних уявлень, байдуже, чи йдеться про комуністичні ідеали, загальнолюдські цінності, а чи про ідеї державної незалежності. Викладач університету - це не вихователь у дитячому садочку і навіть не шкільний вчитель. Він має не так виховувати й навчати, як залучати студентів до власних наукових досліджень і власним поводженням привчати їх до існування у світовому академічному етосі. Але чи здатна до цього переважна більшість викладацького складу і чи цього очікує переважна більшість українців від українських університетів?

Вища освіта - це не подарунок від держави й не товар, який можна придбати за гроші, а складний процес утворення справжньої інтелектуальної еліти. Але поки громадяни очікуватимуть від університетів не так освіти, як сумнівної соціалізації із хабарями, плагіатом, придбаними за гроші кваліфікаційними роботами й іншими завуальованими й прямими формами купівлі дипломів, годі сподіватися на створення такої еліти.

Звісно, й сучасна політична влада, яка за поодинокими випадками складається з людей, що отримували освіту, а подеколи просто купляли дипломи саме в таких совєтських і постсовєтськи вишах, навряд чи прагне до створення справжньої інтелектуальної еліти. Навіть якщо повірити в щирість бажань реформувати українську освітню систему обох постмайданівських міністрів освіти й науки, а також певної кількості прогресивно налаштованих освітян, варто розуміти, що, окрім припущених помилок, реформи у цій сфері гальмує ще й байдужість до них політичної влади. Аби змусити її до цього, на неї має тиснути громадянське суспільство. Але тут ми знову повертаємося до риторичного питання: а чого насправді очікують громадяни України від української освіти?