Альбір – це маленьке селище на півдні Іспанії. Навіть не селище. Це колишній пляж містечка Альфас дель Пі, що розташоване на невеличкий відстані від моря.

Ще в середині ХХ ст. в Альбірі майже ніхто постійно не мешкав. Може, тільки поодинокі рибалки. Зараз він трохи розрісся, втім лише трохи, бо затиснутий між морем, горою і сусідньою Альтеєю, а мерія забороняє споруджувати будинки вище за 5 поверхів, аби не руйнувати краєвид. Тож мешканців у ньому не більше 5 тисяч. Здебільшого це північні європейці, насамперед літні норвежці, що, тікаючи від холоду й довгих ночей на батьківщині, придбали собі тут затишні помешкання. Туристів тут не багато, адже окрім моря тут немає обов'язкових туристичних принад – дискотек, пабів, кабаре, стрип-шоу, казино тощо.

Майже всі вулиці в Альбірі – нові (переважній кількості будинків не більше 20 років). І майже всі вулиці названі іменами великих музикантів. Тож не дивно, що центральний бульвар має просту назву – бульвар Музики. Посередині бульвару – річище річки, в якому вода з'являється лише взимку, але на берегах дерева й кущі зеленіють, а квіті квітнуть завжди. Обабіч річища – затишні кав'ярні. І раптом цю картинку перериває якась неочікувана споруда. Це музей просто неба Романської вулиці, якій понад 2000 років. Розкопки почалися нещодавно і ще продовжуються, але поодинокі відвідувачі вже можуть оглянути рештки розкопаного будинку. Облаштований цей музей дуже сучасно. При цьому модерні інсталяції органічно поєднані з рештками стародавніх будівель. Але відвідувачів там направду обмаль. Місцевих мешканців небагато, туристів і поготів. Отже, перше враження – це музей ні для кого. Але, мабуть, саме це щемливе відчуття змушує завітати до нього.

Музей просто неба. Романська вулиця Альбіра, Альфас дель Пі. Тут і далі всі світлини – Марти Ващук

На вході тебе зустрічає привітний охоронець, який пропонує подивитися в прохолодній, сучасно облаштованій залі короткий фільм про цю вулицю. Але майже аматорський рівень того фільму посилює те щемливе відчуття й дедалі більше переконує, що музей навряд чи принадить багато відвідувачів. Потім ти можеш оглянути розкопки. Й ось, переходячи від решток стародавньої лазні до уламків вітальні, раптом натрапляєш на щось уже геть неочікуване – дитячий некрополь. Рівень дитячої смертності був тоді дуже високим. Батьки не хотіли ховати своїх дітей на спільних цвинтарях і облаштовували для цього спеціальні кімнати у власних помешканнях, аби зберегти спомин про них коло себе. А може в цьому дається взнаки відгомін звичаю, про який пише Мірча Еліаде: "Тіла дорослих мерців спалювали, але дітей ховали в землю, щоб ті повернулися в лоно своєї телуричної матері та згодом могли народитися знову".

Дитячий некрополь

Однак першою моєю реакцією був не спогад про стародавні ритуали поховання, а шок. Як це можна митися, їсти, теревенити та кохатися біля кістяків власних померлих дітей? Щоправда, потому це враження витиснуло інше переживання, яке змусило мене повернутися в той музей наступного дня. Мене заскочила дивна думка. В масштабі 2000 років потенційна тривалість мого власного життя не дуже відрізняється від тривалості життя тієї дитини. Якби я був нею, і мій кістяк зберегли під землею дбайливі батьки, аби потому за тисячі років його знайшли і сприйняли як певну цінність інші люди, не означало би це для мене якогось іншого нефізичного виміру існування? То чи не мали рацію стародавні люди, коли ховали померлих дітей із надією на їхнє друге народження? І не так уже важить, що відвідувачів небагато. Точніше навпаки. Саме те, що все це зроблено для такої невеличкої кількості людей, захоплює. У цьому вимірі важить щось інше, а саме, не кількість людей, а людяність як така. Перекинути тисячорічний місток і відчути себе іншим можливо лише у вимірі людської культури, який надає твоєму власному життю іншу нефізичну тривалість і значливість. У цьому вимірі можна здолати власну скінченність, безпритульність і самотність. Культура – це гостинний простір, де для тебе завжди знайдеться місце і де ти ніколи не будеш самотнім.

Коли виходиш з цього музею, то на іншому боці бульвару Музики бачиш абсолютно модерну споруду, і вже чомусь не дивуєшся, що це місцевий будинок культури.

Будинок культури в Альбірі, Альфас дель Пі

Він може слугувати залою і для конференцій, і для музичних концертів. Але сьогодні в ньому виставка "Вино і шоколад" сучасного місцевого художника-абстракціоніста аргентинського походження Оскара Бенто. Перетнувши бульвар, здійнявшись пологими східцями й увійшовши до великих, світлих, прохолодних зал, потрапляєш у модерний світ абстрактного живопису й скульптури.

Виставка Оскара Бенто "Вино і шоколад"

Те, що в космічному часі тривало понад 2000 років, у часі культури може тривати кілька хвилин, які потрібні, аби перейти від музею до виставкової зали. І все це в маленькому селищі, де мешкає кілька тисяч людей. У цьому селищі, як і в усіх містечках на узбережжі, не знайдеш монументів видатним політичним діячам минулого. Їхні справи примарні, а звитяги сумнівні. У вимірі культури вони блякнуть і стають майже непомітними. Натомість у цьому вимірі можна притьмом дістатися від стародавньої могили невідомої дитини до витворів сучасного художника.

Вахтанг КЕБУЛАДЗЕ, "Тиждень"