У США в анлійському перекладі вийшов мій роман-реквієм "Армагеддон на Майдані". Але на презентацію на форумі у Львові не поїхав - презентацію я уже зробив на війні під Авдіївкою.

Армагеддон - то українські ангели проти вселенських демонів на чолі із Путіним і його уркою Януковичем. Армагеддон - то прототип -великомученик Юрій Вербицький і антипод-пітекантроп, збірний образ донецької гопоти Юрєц. І їхнє зіткнення - Юрія і Юрца на Майдані, від якого здригнулися небеса, - нова версія Біблії у транскрипції третього тисячоліття нової ери, - версія, яку я ще назвав "колективним Ісусом".

Американці видавати роман не поспішали. Вичікували. Надто драстично сприймався армагеддон у 21 столітті у центрі Європи. Роман їх лякав. Голлівудські жахи - то все таки фікшн, фантазії хоч і лякаючі, але поза реальністю. А тут жанр наче фікшн, але така вже правда життя, що кров холоне у обивателя "золотого мільярда" респектабельного людства.

Чекали, поки не побачили номінований на "Оскара" документальний фільм "Зима у вогні". Документальна візуалізація Майдану - як це було. Побачили і здригнулися. Самі на мене вийшли - будемо друкувати "Армагеддон".

Блискучий видавець і письменник, університетський академік Анна Факторович зі штату Джорджія обкладинку оформила у стилі живописних портретів, створених прямо на Майдані Мариною Соченко. Нема таких творів ані у Мікеланджело, ані у Пікассо - народжені на мольберті, виставленому поміж барикадами і кулями. Художню книгу novel американці орнаментували документальними фото Лесі Луців і Валеріана Антоновича, його уже нема серед нас, і вічною пам'яттю йому стали його фотозліпки із майданних атлетів Духа.

Ядерний удар проти Москви - є ще один вимір книги в окопах гібридної, інформаційної війни, коли перед 5 мільярдами англомовних землян постає Логос як зброя масового знищення ватної глобальної пропаганди.

Було безліч варіантів - де і коли дати знати народові, що зроблено таку роботу - друга книга українського автора в історії української літератури, видана у США (перша - теж моя - епічний роман "Хрест", яким я відкрив для Америки Україну і її тамплієрів). Начебто вмотивована потреба письменника - презентація нової книги. До речі, прем'єру україномовного видання "Армагеддону на Майдані" я робив у Національному музеї літератури імені Тараса Шевченка - у тій самій бібліотеці, у якій днював і ночував Іван Франко, коли бував у Києві. Не ждав такої рефлексії суспільства, коли прийшло народу утричі більше, ніж очікувалося. Колеги-посли іноземних держав сиділи по два на одному стільці. Що тут сказати - оказія надихала. Письменнику такі ін'єкції потрібні, як повітря.
Американський армагеддон я все таки ще буду представляти у Києві, і не тільки.

А перше, що прийшло водночас і у голову, і у серце - я поїду із новиною на фронт! Найперше - на передову! Війна - місце презентації. Солдату, якого вбиває ворог в окопах, я скажу: я теж солдат, який має у руках наймогутнішу зброю - Слово. І ним я бабахнув по Москві із американських сугестійних балестичних ракет та із боєголовками ядерної Правди!

Тут уже знову - безліч варіантів. Найоптимальніший - зголоситися до вищого військового командування і під опікою армійських профі піти на війну. Логічно, природно і, врешті, безпечно.

Але якось так хотілося без помпи, без жодного натяку на міжнародний статус письменника-дипломата із відповідною увагою до нього.

І як у книгописанні, сюжет визрів у жанрі мого улюбленого трілера. З війною не жартують (потім я ще не раз буду згадувати цю заповідь), але у пориві творчого тріумфу написання не словесної, а живої книги мною було прийнято рішення вершити за гостросюжетним умислом. Є така дуже небезпечна письменницька хвороба - плутати сюжет книги із сюжетом власного життя. Хвороба небезпечна. Її треба лікувати.

Поїду на війну не у військовому обозі, як Констянтин Симонов чи Ернст Хемінгуей, а в обозі... волонтерів. Наша теперішня війна із московським окупантом у моєму розумінні і тепер уже й на власному фронтову досвіді у військовому сенсі нічим не відрізняється від попередньої війни на нашій землі із німецьким окупантом. Але є інший, глибший сенс, який вирізняє нашу війну у контексті усієї світової історії війн: на нашій війні на лінії фронту - не лише солдати воюючих армій, а цивільні беззбройні громадяни.

Власне, іншомовне слово - волонтери - не зовсім точне. Нема прецедентів, щоб поміж окопами, коли йдуть бої із застосуванням модерних засобів знищення від танків до ракет, тинялися під кулями беззбройні невоєнні люди. Український феномен, народжений Майданом, коли протестант-демократ йде із дерев'яним щитом та дрючком супроти до зубів озброєної армії (внутрішні війська, але війська), яка за наказом знавіснілої влади розстрілює демострантів у центрі мирного міста, як на сафарі. Тепер у Лугандоні цей армагеддон продовжується.

Про виключно божественне багатомільйонне українське волонтерство, коли війну веде не держава, а суспільство, коли доля цієї війни залежить не від дегенерованих генералів, а від самозречених громадян, я ще напишу окремо. Наш Майдан я назвав у передмові до роману найвидатнішою подією світової історії у 21 столітті. А як назвати фронтове волонтерство, яке збирає по усій країні незліченні ресурси для перемоги у багатотисячній товарній номенклатурі від окулярів нічного бачення до засоленого на віки сала - і доставляє на торгових бусах малих та середніх бізнесменів - прямо в окоп!

Моїм провідником має бути професійний волонтер Наталія Прилуцька. Вона вояжує фронтом на регулярній основі. Землячка Шевченка, у генах якої Майдан пробудив дух Бандери. Взагалі, ці наддніпрянські бандерівці затьмарюють патріотичним вулканізмом наше, наче виключне галичанство, і знову окрема тема для осмислення.

Із таких, як вона, писався образ її безсмертної землячки "Наталки-Полтавки". Вродлива молода наддніпрянка, мати дітей-школярів. Іскрометна мирна фронтовичка, "Бук" і "Град" вкупі. Вона вважає, що нема такої кулі, яка би вцілила у її бус із домашнім варенням, вона сама, як українська ядерна боєголовка для окупантів усіх мастей, які коли-небудь полізуть сюди, як теперішня московська саранча. Куди там до оперної меланхолії Котляревського і Лисенка із їхньою цнотливою Наталкою в обіймах залицянь кривоязикого Возного. Даю замовлення сучасним майстрам класичної сцени - створіть оперу про теперішню Полтавку-волонтерку із чорноземного містечка, а за мною - лібрето.

Напередодні Наталка заїжджає до мене додому, і ми вантажимо бусик моїми армагеддонами та іншими моїми книгами, яких я купив у видавництв на кілька тисяч гривень - мій волонтерський внесок у війну. Якщо не врахувати генератор із домашнього господарства, який я також офірував на потреби фронту у районі Пісок.

Виглядає так, що сюжет із відвідин фронту набуває незворотнього характеру. Вмикаю прагматику: походи на війну - екстрім, який потребує точності у плануванні, як, приміром, точність у альпінізмі. За кермом завтра має бути статечний волонтер, який викликає довір'я.

Однак, зранку на означеному місці збору його не виявилося. Обставини змінилися, а вести машину буде сама Наталка. Отут зупиняюся детальніше. Як водій із багатющим стажем, я часом ставлюся із розумінням до офіційної політики Саудавської Аравії (я там був і бачив) про заборону водити автомобілі жінкам.

Якось так, що раніше я ніколи не їздив машиною, за кермом якої - посланець прекрасної половини. Є у мене така фобія, коли блондинка у сусідній машині спонукає до подвійної рефлекції самозбереження. Про довіру керма у транспорті, у якому знаходишся ти сам, - для мене це високоточна форма суїциду. А тут - у далеку дорогу через пів-Європи, бо Європа - це Україна і ще дещо довкруж неї. За кермом - водійка, якої я практично не знаю, так само, як і вона вперше за кермом саме цього, позиченого для волонтерських цілей мікроавтобуса.

Отже, з позицій мого драйверського консерватизму інтрига виникає, коли ще й не зрушили з місця. Перспектива "шумахер у спідниці" насторожує, якщо не сказати точніше. Впродовж усього маршруту на схід протягом цілого світового дня ця інтрига буде вести себе, і небезпідставно, по наростаючій.

Наталка також не приховує: вона їздить на фронт десятки разів, але, правда, рідко за кермом, а тут так склалося... Щодо моїх фобій, вона із почуттям абсолютної власної правоти стверджує: волонтер - створіння позастатеве. Це уже філософія, яка все таки надламує мої стереотипи скептицизму щодо дніпровських амазонок.

Треба віддати належне провіднику - невдовзі після Києва завертаємо у Яготин. Слава Богу, там маємо підібрати водія.

Містечко, відоме нам за розкрученим молочним брендом, має зовсім інший статус - одна із волонтерських столиць, яку по дорозі на фронт не оминають тисячі добровольчих екіпажів. Тут живе і працює легенда волонтерської армії, відомий не як позивний, а на власне ім'я - Армен. Шахарьянц. Вірменин-гуманіст, якому болить серце від несправедливості, коли одна держава лізе на територію іншої і вбиває її громадян. Кавказець посвячує життя тому, щоб на фронті було якомога менше вбитих захисників своєї батьківщини і якомога більше вбитих окупантів.

Мій ровесник, знає війну по Афгану, пройшов Майдан, а тепер один із генералів громадянського руху забезпечення армії, про яку треба дбати, поки в умовах неоголошеного військового стану генерали її розкрадають.

Яготин - перевалочна база. На складах інфантерії Армена і його команди таких самих військових командирів у відставці за віком - тилова служба Міноборони відпочиває. Один підприємець, приміром, доставив сюди 700 банок квашених помідорів. Я пробував - делікатес, який не снився кращим ресторанам на острові Хайнань чи на півосторві Юкатан, куди колись там в іншому житті завели мене письменницькі мандри.

Армен - знову окрема тема. Поговорити би. Але попереду - далека дорога. Один штрих. Стоїть поруч бувале авто, яким господар ще, напевно, Кабул брав, і на ньому виведено - Арменомобіль. Ставлять його посеред дороги порожнім, а народ зносить і вантажить усе, що Бог послав. Отакий спосіб збору волонтерських внесків.

Що в основі цього унікального благодійництва? Довіра. У Армена воно в очах народу - безмежне. А довіра людині, як і віра в Бога, - альфа і омега. Напишіть на цьому битому транспорті не Армен, а Рошен? Скільки би громадян принесли з домашнього двору власного добра на всенародну справу? Без довіри у справах політичних чи державних - ти труп. Якби Армен був президентом, він мав би 100 процентів рейтингу.

У якості волонтерського внеску Армен виділяє нам водія. Роман - то уже інша генерація. Парубок моторний і доволі юних літ, але уже подбав про дружину і дитину - щойно народжене немовля. Нехай росте, поки батько гасає по майданах і фронтах. Саме такі наганяють страх на Хуйла і усю його ватну імперію - "Правосєк"! Типовий, з ошалілими, як джмелі очима, і меткими, як сокира, руками.

Лідер яготинського "Правого сектору", друг Роман буде вести мене на фронт! Трохи відлягло. В дорозі він демострує ще один талант. Акторський. Їдемо на війну, заходячись від сміху. Роман розповідає анекдоти, ну дуже вже круті - про Путіна і Яроша. Путлєру перепадає під зав"язку, але й провідника Роман не щадить - щоб не зазнавався.
То там у тому житті - трісла шина на швидкості, зігнутий удвоє диск, заміна колеса у пітьмі із попереднім вивантаженням з буса трьох тонн провіанту в пошуку десь на днищі невідомого чужого буса того самого колеса, втрачена дорога до Дніпра без всіляких там джіпіесів - то такі дрібниці, як і пошук місця для ночівлі під одинокими ліхтарями прифронтових містечок.

Такі вже дрібниці, на яких й зупинятися не буду, бо все таки доїхали, переночували, а зранку - перша зустріч із читачами. Із кіборгами. Залізні хлоп'ята. Порохом пахнуть їхні звисаючі козацькі оселедці. Автограф-сесія у польовому таборі неподалік Новомосковська ( треба перейменувати) легендарної 93-ї дивізії, яку щойно вивели для перепочинку і поповнення втрат неподалік від фронту.

Дарую книги. Скільки їх було, у житті письменника миттєвстей щастя, коли читач у черзі за автографом стоїть терпеливо годину-півтора. Але ці очі обпалених війною синів моїх і моєї незламної і грізної у своїй нездоланній силі Нації я не забуду ніколи. Хвалю себе мимоволі - як здорово, що я приїхав сюди. Ну що там столичні імпрези на гладких літературних паркетах.

Письменник-мислитель - мисливець за смислами. От він, смисл. Витає поміж наметами твоєї визвольної армії, у рядах якої ти - також грізний солдат, що прибув із фронтів глобальної війни, на якій ворог вершить медійне знищення в очах трохи загальмованого і розманіженого людства світлого, як лики святих, образів цих моїх рідних по крові тамплієрів нового тисячоліття.

Забалакались. Нафотографувались досхочу. Затоваришували до нестями. Але вибились із графіка. Порушили регламент. Є така штука, і зле, коли її немає, - військова дисципліна. Взагалі то я вважав, що на війні вона має бути дещо на іншому рівні.

У мене виучка така, по життю - намагаюсь у наукових книгах стратегічно моделювати віки і тисячоліття, а у повсякденні - хоча б години до кінця днини. Але провідник Наталія тримає інтригу - не каже, що далі. Правда, гендерний баланс нашого екіпажу піддається позитивному корегуванню, оскільки з дозволу старшини роти наш особовий склад поповнює кіборг Женя із Куп'янська.

Зовсім юний хлопчина із генерації ватаг підліткових дискотек. Пройшов за ці криваві місяці свого юнацтва стільки, що на війні більше не проходять. Що там його двадцять з гаком - нажилася ця дитина в обіймах зі смертю літ так на двісті. Йому би пасував зошит зі студентськими конспектами. А у нього зошит - список бойових побратимів. Таких самих пацанів. Багатьох із них - нема уже на світі, є тільки у зошиті Жені.

Думаю про нього. Такі Берлін брали. Вертались і ще більше їх не верталось з тої війни. Скільки про них книг написано і фільмів створено та про їхній подвиг... Зламали Гітлера, а ці от діти ламають хребет страшнішому, ніж Гітлер, - ламають виродка Путіна, що розмахує адерною довбнею над людством. Чому ми не пишемо про цих лицарів, які стікають кров'ю, коли їм ще молоко матері не висохло на губах? Зараз от Женя - підопічений медчастини, міг би цілком резонно й подалі від смерті - додому. То недалеко - Харківська область. А усю дорогу торочить одне і те ж - якби на контрактну службу повернутись. Він їде з нами, щоб показувати дорогу кіборгів у трикутнику смерті - Піски-Авдіївка-Опитне.

Василь БАЗІВ для UAINFO