Їзда як їзда - яма на ямі. Довкруж - чорноземи аж до виднокола. От чого вони усі лізуть сюди - воріженьки по сусідству, будь вони прокляті, і ті, що подалі.

Екіпаж запримітив моє верховинське замилування найдорожчим у світі скарбом - землею українською, в порівнянні з якою така ж чорна, як ніч, нафта, - полова разом із її газом. Побратими по бусику клянуть, на чому світ стоїть, прем'єра, який саме на язику, бо пробубнів у ящику, що мільйон га цієї нашої, не їхньої, землі треба продати. Роман уточнює - не продати хочуть, а вкрасти. І називає їх так, що не буду повторювати в ім'я відвернення ксенофобії, за якою пильнує пані Дуня із Євросоюзу.

Стоп машина - блокпост. Їх ще буде безліч. Показуй перепустку на війну. Провідник Наталка знає усі паролі - і у нас нема проблем потрапити без перепустки хоч у саме пекло. Було би бажання посмажитися у казані.

Синьо-жовта, велетенська бетонна стела "Донецька область". В'їзд у "преісподню". Звідси усе починається. Тут усе відбувається. Звідси взагалі-то "нормальні" люди тікають...

Фотографуюсь для музею із "Армагеддоном", події у якому відбуваються також і тут. Тут ми за сім років до Майдану знімали фільм "Кримінальна окупація" (є на Ютубі). Як автор сценарію і креатор смислоформ я попередив - до влади йде криваве ОПГ, яке знищить Україну. Фільм знімали під виглядом голандських кінематографістів - було смертельно небезпечно. Тут людину вбити - що муху задавити. Суворий край, ця зона. Останній раз перед війною я був на Донбасі у 2012-му - на матчах української збірної євро-чемпіонату. Випадково потрапив у лігво "злодіїв у законі". Їхня концентрація у цій зоні - напевно, найвища у світі. Спілкування із урками - теж доволі моторошний екстрім. Але без нього мій "Армагеддон" був би зовсім іншим! Небезпечна професія - письменник, якщо ставитись до неї серйозно. У цій зоні треба було побути, щоб про неї писати. Такого не придумаєш. Так само і з війною - тріскотня у телеящиках немає нічого спільного із тим, що тут діється, що буде далі.

Яке перше відчуття? Висадка на іншій планеті. Недогорілі танки без башт. Обвалені мости. Знесені хати. Таке відчуття, що й тобі зносить башту на шиї. Якось так не по собі - запахло смертю.

На кожному блокпосту - суперечка. Військовики не радять їхати далі. Перестороги ці спонукають до думання, але провідник Наталка невблаганна. На одному із штабів затрималися довго. Думав, не пустять. Майор круто виматюкався і махнув рукою - і ми помчали, як навіжені.

Доріг - нема, а ми - не у танку чи бетеері. Автобус у полі і по пояс у болоті. Така бувальщина. Відбувається ключова подія усієї цієї епопеї - за кермо сідає Наталка. Вона каже, що знає дорогу і вона командує, що вона, а не хто інший, несе тут повну відповідальність. Заява керівництва звеселяє.

При в'їзді у Піски нас зустрічає Степанівна. Порошенко і Муженко про це не знають, вони тут не були і ніколи не будуть, тому я їм скажу: Степанівна - легенда №1 російсько-української війни, і про неї я напишу окремо.

Тут же - перша зустріч із окопними солдатами. Така фронтова бухгалтерія. Хлопцям, якщо вони залишаються живими, за тарифом "бойові дії" платять у рази більше. Якщо тариф такий, що вони тут неначе на екскурсії, то платять у рази менше. Боєць каже: я тут на "екскурсії" цілий рік, а мені закрили із 365 днів тільки 12, як бойові дії. Хоча ці дії кожен день - однакові: нас б'ють і вбивають.

Що це? У нього Порошенко і Муженко вкрали зарплату за 353 дні.

Цікавлюсь - як вам, хлопці, мирний план Володимира Володимировича і Петра Олексійовича? Дуже гарний план, коли для українців - мир, а для росіян - війна. Вони стріляють, а ми не маємо права захищатись. Найпідліша із воєн, коли проти тебе - два президенти. Ворожий по тобі стріляє, а свій начебто - тобі стріляти забороняє. Таке подвійне вбивство. Видають мінімальний боєкомплект. Коли беруть нас майже голими руками, відстрілюємося цими поодинокими кулями. Якщо перерозхід боєприпасів - можуть покарати у відповідності до мінського мирного плану. Хлопчина, який прийняв бойове хрещення на Майдані, лютує: часом шпурляємо у кацапів "коктейлі Молотова", як то було на Майдані, бо нема більше чим відбиватися.

Який настрій? Того, хто придумав цей мирний план, - під трибунал!

Від моста при в'їзді у Піски і до Авдіївки, перед якою тьмяніють усілякі там "брестські фортеці", їдемо вздовж окопів. Живопис не для слабких нервів. Правда, нема нікого - фронт просунувся трохи далі, і ця лінія поміж "зельонок" уже у найближчому тилу.

За окопами - хатини, повз які мчимо і лупимо по гальмах, опинившись у тупику. Я так розумію, що зі знанням дороги у нас проблеми. З такою навігацією можна запросто вскочити прямо у штаб рязанської дивізії армії ЕРЕФ або у лапи навіженого Гіви чи наколотого Мотороли.

Благо, звідкись взявся чоловічок. Наче - не зелений. Питаємо - як тут до Авдіївки? Він розказує. Наче - наш. Сутеніє.

Врешті, в'їжджаємо. Фронтове місто. Таким самим воно було, напевно, у 1943 році, коли у кровопролитних боях його залишали німці. Тепер же нові окупанти хочуть зайняти.

Коли бачиш у центрі міста цивільних людей, та ще й мам із колясками, щойно освоєні твоєю свідомістю окопні декорації наче згладжуються в уяві. Усе тут поруч - життя і смерть. Мир і війна. Нема дистанції. Люди живуть на війні.

Але нам не треба цього миру. Ми їдемо далі. У сторону легендарної промзони. Останній блокпост. Тут уже підвищені офіцерські тони! Не можна - далі фронт!

На годиннику - минуло 17.00. Тепер мушу зробити ліричний відступ від репортажного опису і пояснити усім, хто там не був, але дуже хоче. До 18.00 - ще сяк-так. Ні, на війні, як на війні. "Шальна" куля і все таке інше. Прикол снайпера наповал - усе може бути. Кацапи ж тут поруч - за горбом засідають. Але ще можна надіятись на краще, що цей день - не останній для тебе, поки світить сонце. Але от після 18.00? То уже зовсім інша "свадьба". Не встиг розпитати, чому так склалося, але війна на повну котушку розпочинається саме із цього часу пік!

Окупанти починають наступ, коли сяде сонце. Ними орудує князь тьми. Цей гномик із Кремля. Вампіри п'ють кров, коли піднімається місяць. Кровопийці у людські подобі перетворюються у звірів. І тут не до містики - саме так воює проти України Москва. Вночі. Підло. По-звірячому, та так, що жоден звір на таке не здатен.

Вампірам треба, щоб було темно ще й тому, щоб не бачило ОБСЄ, яке сюди й так за ніякі гроші носа не покаже навіть вдень. Вони ходять туди, далеко від фронту, куди ми поховали наші гармати.

Після 18.00 - не ліз на лінію фронту! У нас залишалось менше години. Кінцева мета для Наталки - опорний пункт, який вона називає "Гараж". Дзвонить туди у бліндаж ротному, якого вона знає, але телефон не відповідає.

І шпаримо цією дистанцією смерті! Рулетка закрутилася! Наталка мені так ніжно ділиться бойовим досвідом, правда, не своїм - хлопці розказували: коли ти чуєш, як летить куля, вона не твоя, свою кулю ти не чуєш. Отака для нас олімпіада - забіг на довгу дистанцію - вкластися у півгодини. Кілька кілометрів від Авдіївки до Опитного. Вздовж лінії фронту курсує собі волонтерський бусик із домашніми наїдками і несамовитими волонтерами, серед яких - гостросюжетний письменник.

Прорвались. Вклались. Мене тут напередодні наставляли: не треба думати про погане. І все буде добре. Може й справді так.

У фронтовому штабі нас міряють суворими поглядами, як інопланетян. Чого ви, скажені, на ніч дивлячись, приперлися сюди, навіжені? Ні, вдень - куди не йшло. Бували раз чи два і волонтери, і журналісти. Правда, камерамени в епікіровці і у супроводі військової охорони.

Опитне - селище із сімома сотнями мешканців. Зараз нема практично нікого. Сюди доходить вулиця стратонавтів Донецька. Дуже влучно - цієї миті ми на них схожі. Правда - без скафандрів. Той самий аеропорт - пішки 10 хвилин. Вцілілої хати - жодної. Лінія фронту.

Наталку знають - обнімають. Вона показує на стіні свій автограф. Цілий вірш. Тепер і я фіксую своє перебування у цій "брестській фортеці". Є тут телевізор. Показують Верховну Раду, парламентську більшість. Тема одна - хто більше вкрав.

- Виключи, бл*дь, цих козлів! - раптом не витримує солдат середнього віку. Ще мить і він би розрядів весь ріжок свого калаша у невинний телеящик. І не тільки він - усі готові до цього.

Розряджаю атмосферу і дарую книги. Вийшла в Америці? Про Майдан? І про урода Путлера? Усім дуже цікаво. Не беруть - хапають. Що тільки не передають сюди волонтери зі всієї країни, але книги - то вперше. І сам автор? Обдаровують поглядами вдячності, ці мої сини, які у моїй фронтовій вилазці сюди, до них, напевно, відчули батьківську опіку. У хлопців сльозиться на очах. Мені аж не по собі. Я хотів би, щоб вони побачили в мені кожен свого тата, який прийшов сюди до них, у цю горловину смерті. Як мені хочеться, щоб усі ці діти вернулися до своїх батьків...

Безупину шкварчить рація. Поки не чути, але щось там діється довкруж. Солдати, зосереджені, виструнчені, приречені вилітають із бліндажа. Мені тлумачать - йдуть на позиції. Йдуть туди, де смерть. Уже без стін цього бліндажа.

Ще мить - і почалося! Мій тато воював на тій війні. Повернувся із фронту важко пораненим, від незагоєних ран пішов зі світу, хоча йому би ще жити і жити. Я народився через 10 літ після тої війни і звікував уже добрий шмат життя без неї. Ми, практично перші післявоєнні люди, дякували Богу, що нас опинуло пекло, яке прокотилося поколінням наших батьків. А тепер от маєш...

Я бачив війну тільки в кіно. Серіал Бондарєва "Визволення", Сталінград, взяття Берліна. Тепер те, що стало перед очима тут, під Донецьком, - то було те саме, що в кіно під Сталінградом. Раптово, як по команді із Кремля, ворог почав лупити зі всіх стволів. Вечірня пітьма перетворилася у розпечену магму і стало видно, як у полудне. Небо неначе розірвалося на шматки вщент і вмить. Здавалося, від розпечених вогненних шарів воно падало на Землю велетенськими розпеченими лавами. Заграва сліпила очі, і тисячі громів притлюмлювали свідомість.

І треба ж таке - моєму візиту кацапи приурочили найбільший бій зі всіх видів озброєнь від танків до гармат, - найбільший, принаймні, після мінського миру. Завтра я прочитаю про це в інтернеті, але зараз до цього завтра - як до Марса. Не уявляю, як звідси можна повернутися туди, де я був від народження і ще годину тому.

Хто там на Печерську каже, що нема війни! Де той сикливий крамар у штабних норах, який розказує смертельні байки про перемир'я. Де твій Мінськ, бузувіре! Іди сюди, Порошенку! Коли я вирвуся звідси, кожного, хто мені скаже, що тут не війна, власноручно вб'ю! Я плюну йому у його генеральську морду і скажу: не називати війну війною - значить програти війну.

У бліндажі кипить казан, начинений солдатами. Розмірено командує Ігнат - блискучий командир, що вирвався із м'ясорубки Ілловайська. Дивно, що закарпатець, а такий сміливий. Дає команди, як робот. До нього тече, як свіжа кров, інформація із позицій. Є уже жертви, є уже втрати.

Прошу у Жені сигарету, хоча я взагалі то не курець. Бліндаж - то залишки колишнього будинку, очевидно, заможної сім'ї. Виходжу на ганок. Затягуюсь і вдивляюсь у червоне небо. Солдат кладе мені руку на плече і киває - краще заходьте всередину, бо отак недавно вийшов покурити господар хати, і кацапський снайпер, що прореагував на жар сигарети, й зняв його. Похоронили прямо тут. Он його могила за вікном.

Війна - то празник смерті. Вона скрізь тут. Поруч. Дихає у спину. Віч-на-віч. То уже не метафора, придумана, напевно, не з приводу смерті.

Чи було страшно? Ну коли хто-небудь вам скаже, що на війні не страшно, то він бреше, навіть, якщо він ідіот. Але верх брало інше відчуття - не страх, а докір.

У мене уже був такий момент у житті. 19 серпня 1991-го. ГКЧП. Сиджу три ночі у редакції і випускаю першу у Радянському Союзі антикомуністичну газету тиражем 600 тися екземплярів, яка впродовж року закликає валити кляту московську імперію. І от путч. У мене нема шансів на помилування хунтою. Сиджу у редакторському кабінеті і випускаю номер газети, яка єдина в Україні піде проти хунти. І терзаю себе від безсилля, що коли прийдуть за мною, я не маю чим відстрілюватися, як це зробив мій вуйко, також Василь Базів, який із бандерівської криївки поклав десяток енкаведистів, а останню кулю залишив собі.

Таке безсилля брало верх і цього разу, як дежавю. Я завжди був ворогом Москви, і Москва була моїм ворогом. Тому тут - без питань. Але ворог - зі зброєю у руках, а у мене у руках - книга. Ні, книга - бомба, але не тут і не тепер. Мене уже ніхто не переконає в іншому: слава волонтерам, але на війну треба йти зі зброєю. Єдиний сенс бути в окопі - вбити ворога і не дати йому вбити себе. Усе інше - не героїзм, а ідіотизм.

Розказую усміхненому ротному Ігнату, який поміж тим гортає мій роман, що я також військовий. Якби так десяток-другий скинути. У мене ж звання - підполковник у запасі. А Ігнат розводить руками від здивування - тут ще ніколи у самому пеклі, за 300 метрів від редутів ворога, підполковників не було. Бойових, штабних, зі зброєю. Вони командують мужньо здалека. Сюди носа не показують. А ви от перший такий підполковник. Чи підглупістий - добавляю я самокритично.

Як почалось, так раптово через цілу вічність припинилось. Не літають тисячі куль понад головами і сотні снарядів. Стало тихо. І темно. Командир Ігнат поміж команд наліво-направо знаходить час і на нас:

- Тут така диспозиція. Кацапи запросили перемир'я. На півгодини. Від 20.30 до 21.00. То у нас так практикується. Щоб забрати вбитих і поранених із позицій. Є два варіанти. Перший. Ви залишаєтесь тут до ранку. Стрілянина за світла - малоймовірна, і ви зможете повернутися в Авдіївку завтра. Варіант другий. Наш "Урал" їде на позиції у сторону Авдіївки, щоб забрати поранених. Ви можете поїхати із цим обозом. Бойова машина із автоматниками - попереду, а ви - позаду. Там уже на Ясиноватській розв'язці промзони Наталка дорогу знає.

Є вибір. Як то добре, що ми маємо вибір. Уточнюючі питання:

- А що тут може бути до ранку, коли ми залишимось?

- Не знаю. Ми ніколи не знаємо, що буде.

І питання друге:

- А оце перемир'я - то як серйозно? Ну, у смислі москалі сказали, що на півгодини, а почнуть лупити через 20 хвилин, коли ми якраз будемо на лінію вогню.

- Не повинні. У них жертв не менше, ніж у нас. Але яка гарантія на війні. Процентів на 90, що є півгодини. Тут нема так, щоб хтось комусь давав гарантії.

На роздуми - 30 секунд. Як там - краще "ужас в конце", ніж "ужас без конца". Сидіти тут у цьому пекельному казані до ранку, - можна збожеволіти. Нема гарантій. Але будемо їхати без гарантій. Тим паче, Наталка - за.

Автоматники залазять у кузов, і "Урал" заревів, як бичара, якого ведуть на заріз. А ми - у бусик. І по лінії фронту, як по нитці. Уточнення, що москалі десь за кілька сот метрів, збадьорює до покусування губ. Потім уже військові розвідники, коли я розповідав їм про свою війну, зробили мені курс молодого бійця:

- Як і ми, так і вони, засилаємо сюди-туди розвідувальні групи, диверсійні боївки. То ж спецназ. М'ясники. Ніхто не панькається. Ви могли запросто напоротися. Вони б просто не встигли розгледіти, що ви письменник. Полон - то за щастя.

Тілько-но від'їхали, "Урал" завмирає, як вкопаний. Зіскакує командир автоматників і до нас в машину:

- Ты если на тот свет собралась, то давай без нас. Сказано тебе, не включать свет. Фары - прямой наводкой возьмут, что останется мокрое место. Тебе сказано - без фар. Фары - приманка. Хер они ложили на перемирье, когда рядом приманка засветится. Тут еще и наши могут лупонуть по необознанной цели.

Хоча Наталку я розумію. Болото з-під коліс "Урала" заліпило лобове скло - абсолютно нульова видимість. І знову у нас є вибір - їдь наосліп, або їдь на смерть. Їдемо на гул, хоча можна луснутись у кузов, що й мінометів не треба.

Тривав цей прорив недовго - кілометр-третій, але то був той випадок у житті, коли час гусне, як червона глина, і тече по краплі, як розтоплений свинець у настромлених на тебе стволах.

Коли на блокпосту уже поза промзоною в Авдіївці я побачив наших солдат, вони мені здалися ангелами. Ще ніколи вони, ангели, не були такими зримими. А Наталка - героїня:

- Ну як я вас вивезла з фронту?

Теж дилема: поговорити з нею, як мужик із бабою, за те, що вона мене туди завезла в потемках, чи поцілувати ручку, що вивезла. Боже, ми, українці, точно усі чокнуті - до нас повертається гумор!

Але це ще не кінець! Відповідальний за волонтерів майор пропонує попити чайку у штабі десь там на коксокомбінаті і заночувати. Турботливий такий хлопець. Сів би у тюрму, і надовго, якби нас там шльопнули кацапи.

Але Наталка протестує. Нас чекають десантники. Вони із нетерпінням ждуть письменника, я їм так багато розказувала про вас. Ні, то безпечно. То уже на другій лінії оборони, а не на лінії фронту.

Не хочеться вірити уже нікому, але коли безпечно і у протилежний бік від бою, який відновлений, то чому не поїхати? Але ставлю умову - у супровіді військової машини. Я мав можливість кілька годин тому переконатися, що у нас проблеми зі знанням дороги у зоні Авдіївки. Майор бере уаз і я сідаю уже сюди. Їх троє, здається, усі офіцери. Поїхали потихеньку.

Потім мені скажуть, що була справді безпечна дорога, але проводирі - чи то з ліні, чи то бензин економили - зрізали кут і поїхали навпоперек. Вздовж фронту. Все би може нічого, але Наталці як їхати без фар? Як тільки вона ввімкнула світло, снаряди полетіли прямою наводкою. То уже не був час перемир'я. То був бій у розпалі. Нас запеленгували і почали розстрілювати.

Я бачив таке, коли мисливці ганялися у полі за зайцем, що попадав під фари. Сафарі! Російська рулетка. Снаряди рвалися десь зовсім поруч. Майор за кермом розвертається на 180 градусів. Бо попереду - яма від щойно зірваного снаряда. В офіцера, що пору зі мною, почалася істерика. Вперше хлопець потрапив під обстріл. У нього - каска, бронежилет, автомат, як і у всіх моїх рятівників, а у мене - книга у руках. Я чоловік віруючий. У мене нема до кого іншого звертатися за порятунком, тільки до Нього, до Бога. Молюся.
Скільки було шансів, що ми прорвемося? Мало, бо снарядів було багато. Попасти - то набагато легше, ніж не попасти. У рулетці, здається, сім куль у барабані. А тут - тьма.

Згодом, коли ми опинимося у розташуванні десантників, які - недалеко і на узвишші, волинянин Корнет скаже якось печально, дорікаючи:

- Ми спостерігали за цим сафарі зверху. Ну ви даєте.

Я виріс у галицькій сім'ї. Мати моя була фанатично релігійна і найперше, що навчила мене на цім світі. - молитися. І коли я у кількарічному віці поглинав це світ і питав "Бог на небі, а де чорт?", мене мати навчила "А чорт у Москві".

Я завжди ненавидів московську державу. Хоча до людей ставився так, як хто заслуговує: гниди могли бути і серед своїх, і добрі люди могли бути і серед росіян.

Але я знав, що мій власний життєвий проект не відбудеться, якщо моє плем'я не матиме волі, не матиме держави. Тому усе життя я воював із Москвою. У нашій справжній визвольній революції 1989-91 років я пішов на тодішній беззбройний фронт у числі перших добровольців, і ми виграли цю революцію, бо ми здобули Україну. Мирно здобули, але усі 25 років я знав - війна буде.

А тепер таки дочекався - Москва лупила по мені із танків.

Напередодні у рідному бандерівському Стрию мене запросили бібліотекарі на обговорння "Армегеддону на Майдані", але зустріч із читачами зірвали якісь знавіснілі типи, які назвалися націоналістами. Кажуть, їх найняв кандидат на мера, який думав, що письменник буде агітувати читачів голосувати за іншого мера. Хоча я думаю напад на мою книгу організувала Москва. Стрільба по книжці у далекому тилу і стрільба по автору із танків на фронті - з одного ряду. До речі, в Опитне у бліндаж я привіз ті самі примірники, які не змогли придбати мої читачі у Стрию.

Отака гібридна війна. І треба з цим жити, бо це надовго. У моєму романі "Хрест" - теж війна. Проти московської імперії воює одне лише карпатське село. І виграє війну! Бо на чолі армії українських тамплієрів був могутній полководець - Ісус Христос! Воїни Всевишнього воєн не програють.

Не знаю, коли я знову поїду на війну, але тягне. Є уже один план. Веду переговори уже не з волонтерами, а із профі якнайвищого рівня - елітними спецами із розвідки. Що це за хлопці? Це такі військові спеціалісти, які виграють бої, чи точніше, спецоперації у співвідношенні "1:200". Їх можна побачити хіба що у блокбастерах Голівуда. Командос найвищого світового рівня. Мені кажуть - є такі у нас. І були завжди. Для них практично не існує недосяжних завдань. Я так розумію, що у 21 столітті війну виграють не мільйони мобілізованої живої сили, а спецназ і ракети. І спеців досить 2-3 тисячі, щоб жодна армія світу не здолала твою країну. У нас є вони, ці надлюди, і ракети є типу щойно випущених на "Південьмаші" "Громів", які відстань у 466 кілометрів від села Яростне Сумської області до кабінету Путіна у Кремлі долають за лічені хвилини, і ще не винайдено засобів ППО, які би могли їх збити. Усе у нас є, що треба, проблеми лише із командуванням.

А наразі я знаю, що там, на фронті, залишилися мої воїни - мої книги, які гартують дух солдат. Мої книги в окопах воюють. Мої думи - мої вої.

Після повернення із фронту я пробував знайти для самого себе смисл свого вчинку. Героїзм, коли ти віддав життя, будучи розстріляним у полі москалями без жодного шансу на самозахист, коли ти перетворюєш себе на мішень, коли ти добровільно перестаєш бути богоподібною людиною, а стаєш гарматним м'ясом, коли ти дар Божий - Життя, множиш на нуль, - такий героїзм відпадає.

Залишається хіба що дві версії. Мусить бути у кожної людини найстрашніша мить у житті. Найближче твоє наближення до смерті. І коли ти смерть не оминаєш, а сам собі її шукаєш, коли сам собі організовуєш такий смертоносний пік, то хіба тільки для того, щоб живучи далі, ти знав, зітхаючи полегшено, - найгірше у моєму житті уже позаду. Я сам собі це організував вчора, щоб не чекати найгіршого завтра, щоб не висів над тобою цей меч. Рулетка.

І друга матриця содіяного - я хотів перевірити, наскільки мене любить Господь Бог. Хоча я ніколи не сумнівався, що він мене любить. Стараюся жити так, щоб не розчарувати Бога.

Василь БАЗІВ для UAinfo