Якщо колись писатиму книжку, вона буде про водіїв Юбера.

Сьогоднішній вечірній був таким, як треба: 70, афроамериканець, жорсткий гумор, часи сегрегації, чорні хлопці стріляють в своїх. "Ти знаєш, скільки ми замолоду заплатили за нашу свободу? Знаєш, що таке стояти в лютий холод посеред натовпу і плакати, бо один із нас, чорних, отих самих нігерів, стає президентом?"

Були і інші - жінки з підбитим бойфрендом оком і низьким голосом.

Афроамериканські жінки, які водять зухвало й по-київськи.

Водії, що будили мене і чиїх імен не пам"ятаю.

Білі республіканці, з якими ми полемізували про теорію еволюції.

Ті, що питали, чому моє ім"я звучить так по-африканськи.
Колишні військові теж були.

Азербайджанські журналісти, колишня танцівниця кабаре в Лас-Вегасі, яка поїхала за коханням.

Співробітниця міністерства торгівлі, доброзичливий і проукраїнський водій Андрій, родом з Самари.

Були матюкливі і хамовиті. Мовчазні. Байдужі. Злі теж були.

КІлька разів водії Юбера кликали на побачення і ми були посеред хайвею - точно не вийдеш цієї ж миті і буде добре, якщо ми доїдемо до точки призначення, а далі - заблокувати номер, зайти через бічні двері.

Були ті, що вели і дивилися на дорогу впівоберта, бо в їхньому світі я була найкрасивішою жінкою.

Були ті, які відкрито говорили, що ненавидять мігрантів, експатів і всіх іноземців.

Словом, різні люди були. І  подекуди 15 хвилин достатньо, щоб дізнатися про людину майже все з дрібних деталей. Як от смітничка в машині, повного недопалків і яблучних недогризків. Навіть говорити не треба.