Наша постійна дописувачка з Іспанії Олена Косенко розповідає про свої життєві експерименти та цікаву особливість, притаманну європейцям, зокрема іспанцям. Вони не дозволяють собі розкошувати і вихвалятися статками, але завжди знаходять час для благочинності. 

Коли довго живеш у Іспанії, помічаєш, що у іспанців і українців іноді різні пріорітети.

Якось, коли я ще працювала інтерною (жила з однією іспанською бабусею і доглядала за нею), на різдвяні свята я мала кілька вихідних і могла жити у квартирі сеньйори або кудись піти. Я вирішила пожити кілька днів у нічліжці. Мені було цікаво побачити, як живуть люди, які не мають даху над головою. Мені цікаво було відчути, що відчувають вони, побачити, що вони їдять, як розмовляють. Хотіла знати, чи соромляться вони приходити у нічліжку? Хотіла знати, чи соромно їсти безплатну їжу?

Мені - було соромно. І ще мені весь час здавалось, що їжа подається у брудному посуді, що солодощі та йогурти мають закінчений термін придатності. Їла я з огидою. Деякі мешканці нічліжки мали досить безтурботний вигляд. Але дехто з них був втомленим, мав сумні, погашені очі. Я провела у нічліжці три ночі. Крім мене там було ще кілька українок. Ми з ними багато розмовляли. Мені перебування у нічліжці чимось нагадувало подорож потягом, коли ти не маєш нічого робити, тільки спостерігати за тим, що відбувається поряд з тобою.

Коли я повернулась до свого попереднього життя, то почала зустрічати на вулиці деяких жителів нічліжки, з якими бачилася там. Одного навіть зустрічала роками. Він завжди був чисто одягненим і часто вдень спав на лавках просто на вулицях. Я з ним якийсь час віталась, а потім почала удавати, що не помічаю його. Не знаю чому, але іноді я так роблю.

Через кілька років я почала працювати у поліклініці. Мене спочатку здивував одяг лікарів. Він був звичайний. Чоловіки найчастіше у джинсах, сорочках, часто непоголені. Жінки теж без особливих перебільшень. Поряд з ними я зовсім не почувалась попелюшкою. Звичайно, їхній одяг був не з дешевого магазину, але й не з дорогого бутіка. Наприклад Zara або інший магазин цього ж рівня їх повністю влаштовував. Якщо б поставити поряд мого знайомого безхатька і когось з медичних працівників моєї поліклініки, то й не скажеш, хто з них медик чи медсестра, а хто безхатченко.

Пізніше мене вразив один випадок. У поліклініці крім постійного медперсоналу, завжди був персонал тимчасовий. Зазвичай, це молоді люди, які ще не склали іспити, щоб мати постійне місце. Тільки десь під сорок років можна розраховувати на постійне місце.

Одного дня у поліклініці з'явився лікар Хав'єр, смаглявий, повнуватий, з веселими очима, балакучий. Я скоро дізналася, що Хав'єр має наречену - гінеколога. Потім він нам розповів, що одружився на ній. Через деякий час я дізналася, що він захистив докторську дисертацію. Потім Хав'єр сказав, що хоче придбати автомобіль. Лікар хотів купити "Пассат". Але, з'ясувалося, що його дружина не хоче купувати "Пассат", бо це буде певною мірою хвалькуватість. Вона наполягала, що ліпше придбати скромнішу машину, і через якийсь час Хав'єр уже демонстрував нам новеньку "Лагуну". Було видно, що Лагуна йому подобається, але у той же час, також було зрозуміло, що він шкодує, що не купив "Пассат".

І мені тоді подумалось, що двоє лікарів, звичайно, могли собі дозволити не тільки "Пассат", але й "Ауді". Та, напевно, у демократичних іспанців немає потреби афішувати свої статки. Зрештою, на будь-якій машині середнього класу на добрих європейських дорогах ти можеш чудово подорожувати. Навіщо вкладати більше грошей, щоб мати той же результат?

З розмов з медперсоналом я взнавала, що вони також іноді купували меблі у шведському Ikea, які є набагато дешевшими, ніж меблі у іспанських магазинах з довгою історією. Мені сподобалося, що заможні, по іспанських мірках люди, не намагаються когось вразити дорогим придбанням. Річ купується тільки для того, щоб вона добре служила.

Коли проходиш біля шкіл, де припарковані машини учителів, теж не знайдеш дорогих машин. Усі машини середнього класу. І це при тому, що вчителі в Іспанії теж відносяться до категорії забезпечених людей.

Зате іспанці багато подорожують, ходять у ресторани. Іспанці вважають, що життя коротке і прожити його треба цікаво. Не забувають іспанці і про доброчинність. Коли трохи ближче з кимось знайомишся, завжди взнаєш про якусь благодійність. Благодійність дуже розповсюджена серед іспанців.

Правда, на дорогах Астурії досить часто можна побачити "Ауді" чи "БМВ". Це пов'язано з тим, що Астуріас - колишній край шахт. Останніми десятиліттями усе більше шахт закривають. Це робиться з допомогою Європейського союзу. Шахти нерентабельні. Зважаючи на те, що пенсія шахтарів висока, то шахтарі собі дозволяють розкошувати. Собі, або онукам купують дорогі авто. Діти шахтарів часто і не думають про навчання, тому що мають усе необхідне. Якщо ж татові гроші закінчаться, завжди знайдеться робота офіціанта: барів багато, туристів теж вистачає.

Мій чоловік працює маляром. Одного разу на його фірму прийшов 20-річний юнак, який хотів працювати маляром. Через певний час прибіг тато хлопця і почав сварити господаря фірми за те, що він платить таку малу зарплату його синові. Власник був змушений звільнити хлопця. Виявилось, що тато хлопця був шахтарем, і зарплата більше тисячі євро у місяць здавалась шахтареві дуже малою для його сина без освіти.

Я іноді згадую одне інтерв'ю, яке дав відомий польский режисер Кшиштоф Зануссі. Режисера спитали, чи приємне життя у багатих людей? Він відповів, що багаті люди мають, як і звичайні, лишень один шлунок, лишень одну відпустку і лишень одне життя. Тобто, багатсво не дає надто багато переваг над менш багатими людьми.

Саме тому, думаю, заможні люди усе частіше доходять до розуміння, що набагато приємніше мати нормальний рівень життя і при цьому не забувати, що за затишними стінами твого палацу є голод, холод, хвороби, нещастя, біда. І, напевно, заможні люди розуміють, що давати набагато приємніше, ніж брати. Що радість від допомоги ближньому дуже збагачує життя того, хто дає.

В Україні навіть не дуже заможні люди знають радість від надання допомоги ближньому. А нашим верхам, схоже, така радість ще зовсім незнайома. Наші можновладці на Заході побачили тільки розкіш, але не побачили, що розкошами на Заході стає усе дедалі звично ділитись.

Олена КОСЕНКО для UAINFO