Після військового перевороту генерал Пак першим ділом запроторив усіх олігархів у в'язницю, і випустив їх лише після підписання відступної на користь держави. Але допоки вони виконували вказівки та слідували п'ятирічним планам розвитку економіки, ніхто їх не чіпав.

На початку 60х років Південна Корея була куди біднішою за Корею Північну. Навіть сучасні українській рівень життя здавався недосяжним для розореною війною та корупцією (в гірших традиціях нашої номенклатури) аграрної країни.

Читайте також: Про "особливості" придбання авто за кордоном та його ввезення в Україну за новим законом

Якщо б тогочасний кореєць перенісся у сучасний Ульсан, де розташований велика виробнича площадка компанії Хундаї, то побачив би, що не дарма він гнув спину на олігархів по 12 годин на день, 6 днів на тиждень.

На заводі в Ульсані працює лише 34 000 робітників. Вони щорічно випускають 1 600 000 автомобілів всіх типів на рік: малолітражки, повнопривідні, пікапи, мікроавтобуси і легкі вантажні машини. Зростання продуктивності праці не може не вражати лише 1994 року 41 000 робітників випускали 1 000 000 автівок, а у далекому 1984 - лише 400 000.

А починалось все приблизно так. Вдихнувши повітря свободи, після президентської в'язниці та задушених розмов в військовою контррозвідкою, засновник корпорації Хюндай Пан Чанг побіг діяти.

Керівником машинобудівного підрозділу він назначив свого брата, який нічого не розумів в машинобудуванні, техніці та автомобілях, але мав шалене бажання та хист до заробляння грошей.

Перша п'ятирічка розпочалась у 1962 році. Перед неіснуючою автомобільною промисловістю партія та уряд поставили завдання разом з іноземними партнерами освоїти крупно агрегатний збір авто на корейських площадках.

Читайте також: Bloomberg: Действительно ли автомобили Тесла улучшают экологию?

Звісно, таке завдання було поставлено декільком різним корпораціям, а не тільки Хюндай Назви тих компаній, які не змогли виконати завдання, знають лише історики - їх примусово збанкротував уряд, а виробничі потужності на обладнання перед більш успішним підприємцям.

Вимагаючи від підприємців ініціативи, активності, вивчення технологій та організації роботи, уряд виконував свою частку зобов'язань - забезпечував дешевими кредитами ( націоналізація банків - це друге, що зробив генерал Пак), субсидіями, пільговими тарифами.

Військова контррозвідка нещадно боролася з профсоюзами і будь якими спробами організувати робочий рух на захист своїх прав. Формулювання було просте - підривна комуністична діяльність на користь тамтешнього Лугандону, військовий суд, страта, або табори. Звісно, як до борець доживав до суду ( між іншим найбільш жорстокими у В'єтнамській війні були не американці, а саме південно корейські військові, які були добре знайомі з комуністами).

Поки кожен займався своїм ділом пройшло п'ять років і почалася друга п'ятирічка. На другу п'ятирічку партія та уряд поставила завданням досягти 20% локалізації іноземних авто, що збиралися на корейських підприємствах.

Умови були такі самі - хто справляється, отримує дешеві кредити, субсидії, тарифи. Хто не справляється - примусове банкрутство (не зважаючи на прибутковість) і злиття з успішними підприємствами.

Третя п'ятирічка - завдання 40% локалізація автомобілів.

Плани на четверту п'ятирічку - зробити перший 100% корейський автомобіль. Кредити і повну підтримку отримали лише ті компанії, які про гарантували, що зможуть експортувати вироблені машини. Хюндай Моторс отримав державні фінансові ресурси під особисте зобов'язання засновника корпорації та його брата - експортувати за перший рік не менше ніж 5 000 нових корейських автомобілів.

Цей примус до експорту і став останнім, вирішальним фільтром, який зміг відібрати дійсно успішні компанії Hyundai, Kia, Daewoo яки почали активну експансію на світовий ринок. Але уряд і далі продовжував вибраковку аутсайдерів: на початку 80х KIA примусово злили з Hyundai, а Daewoo збанкрутували вже у 21 столітті.

Може здатися, що наш уряд робить схожі кроки у спробі врятувати та відродити автопром - внутрішній ринок надійно закрили від дешевих авто, протягом 20 років проводили програми кооперації з іноземними партнерами ( один Ланос чого вартий), пробували субсидувати й давати пільгові тарифи.

Але ключова відмінність це у цілі, які став перед бізнесом економічний блок. Метою корейців був експорт за будь-яку ціну. Створивши затишні умови для виробників на внутрішньому ринку, вони не давали корейським концернам на ньому паратизувати. Уряд, загрозою конфіскації майна, буквально примушував бізнес експортувати свою продукцію, безжально знищуючи невдах, які могли виживати під надійної адміністративною парасолькою.

Саме ця послідовність і безжальність врятувала Корею від побудови ще одного АвтоЗазу.