За останні два роки я чув, як люди іронізували і сміялись над Голодомором, над смертю тисяч українців на Донбасі, над розстрілом Небесної Сотні. Кожен раз для мене було шоком почути таке - я не міг повірити, що у людей взагалі вісутня емпатія, співчуття, врешті-решт елементарна вихованість.

Ніколи не забуду мій відчай, коли я почув від мого колеги музиканта з Петербурга: "А в Африке каждый день тысячи погибают, и чё?"

Сьогодні я бачу такі самі дописи про трагедію Бабиного Яру. З сотнями поширень і вподобань.

Я не люблю вішати ярлики. Для мене не важливо, хто є ті, хто сприймає трагедію тисяч невинних людей як спортивну забаву накшталт гри Спартак-Динамо: хто з якої "команди" більше винен. Мені байдуже, люблять вони Путіна, Шмутіна чи Папу Римського. Для мене вони всі - нелюди.

Немає жодних "команд". Є покидьки, які знущались і вбивали людей. І є люди, над якими знущались і яких вбили. Ні за що. І ніхто ніколи не пояснить, навіщо.