Одна із загадок всесвіту, яка мене давно настирливо непокоїть, – як люди викручують у під'їздах лампочки? Чи є якийсь чорний ринок збуту крадених лампочок? Як вплинула на нього загальна криза? Скільки лампочок вистача на пляшку? Хто ці люди – знедолені безхатьки чи хазяї, що знають копійка рубль береже, навіть якшо рубль це давно вже гривня?

Чи не дешевше було б тоді красти економні лампочки? Чи дозволяє їм здоровля, творча інтуїція і вестибюлярний апарат потім вийти із темного чужого під'їзду, не побивши здобич і власне чоло? Чи, щоб уникнути падіння, вони викручують лампочки винятково у світлу пору доби? Ця світла пора настає до опохмелу чи після? Якщо до опохмелу, то хіба вона така вже світла? Якщо після, то як вони все це пам'ятають – що лампочку треба от викрутити?

Читайте також: Строкатий Ньюкасл-апон-Тайн: як ведеться англійському містові та його мешканцям

Це якесь натхнення? Є спеціальна муза викручування лампочок? Чи це та сама муза, яка нашіптувала Юлі П. о третій ночі ідею Лєни Павлової, нумо розіб'ємо світлофор? Нічого ми не били і не збиралися, звісно, але як така ідея взагалі прийшла до Юлі П. у голову?

Читайте також: Про гривні й рублі. Годі вже рубликати!

І головне – автор цієї інсталяції в одному з рівненських під'їздів – хто він насправді за призванням і польотом думки – інженер чи митець? Чи вкладав він якісь постколоніальні символи в цю інсталяцію? Чи не викликає вона навпаки – бажання вкрасти, витягнути те джерело світла і надії з пазурів колючого дроту, почуваючи себе Прометеєм, що краде вогонь у богів і віддає його тим, кому більше треба.