Розпочну зовсім здалека. З Росії. Ви вже чули чи читали, певно, про новий пам'ятник Іванові Грозному в Орлі. Супротивники трактують його як монумент катові Росії, його прибічники наполягають, що пам'ятник цей іншій його іпостасі - всього лише цареві Іванові -засновникові міста Орла. І прибічники, і супротивники встановлення пам'ятника базуються кожен на своїй - ліберальній чи державницькій традиції; одні розглядають його встановлення як черговий крок у згортанні демократії в Росії, інші як пам'ятник державному діячеві, який не лише вперше назвався в Московії царем, а й вивів її, нехай і дорогою ціною, в найбільші держави свого часу. Переконаний, не домовляться вони одне з одним ніколи, оскільки кожен підходить до минулого зі своїм лекалом, кожен вимірює велич чи кривавість володарів давнини на основі уявлень сьогодення. Як і біографи, так і сучасники (на зразок укладачів Лицевого зводу чи Курбського), так і історики подальших століть, міряли його в дусі своїх переконань, особистої вигоди чи новомодних віянь свого часу.

Читайте також: "Сильна історія для сильної нації"

Ну а що кривавий кат. Ось, скажімо, відома історія з пам'ятником Богданові Хмельницькому в Києві. Початковий проект монумента журналісти описували так: «...Лівою задньою ногою кінь (Богдана. - А.П.) топче єзуїта - цього спільного ворога і Малоросії, і Польщі, прикритого відбитим козаками польським прапором. Правою ногою кінь скинув зі скелі польського пана, який, падаючи, ламає свій меч і обпирається рукою об труп вбитого єврея - відкупника православного храму, що захопив із собою під час втечі церковні коштовні речі, з яких єврейки колись робили собі намиста, сережки, прикраси на голову. Український герой... правою рукою високо підносить булаву у напрямку до Москви...». Потім, щоправда, в газетах надрукували спростування, мовляв, під поваленим прапором на макеті справді невиразно вгадується якась постать, але що єзуїт, то це кожен може уявляти в міру своєї фантазії. Що ж до польського пана і єврея спростувань зовсім не було - щоби прикрити всі трупи, трофейних прапорів у скульптора не вистачило.

Загалом, початковий варіант пам'ятника цілком достовірно відображав темний бік Хмельниччини - геноцид, спершу за етнічною, релігійною, меншою мірою за соціальною ознакою, що перетворив за кілька років Подніпров'я на знелюднену пустелю. Те, що патріотично налаштовані сучасники визнали символом торжества над одвічним ворогом - поляком і євреєм, навіть царським чиновникам видалося щонайменше образою почуттів представників національностей, що на той час становили понад третину населення міста. Отже, від початкового проекту лишилися лише кінь, Богдан та булава, втім, напрям якої у бік Москви сьогодні трактується трохи інакше, ніж це вірнопідданськи бачилося в ХІХ столітті.

Встановлюючи в Києві пам'ятник Богданові Хмельницькому, визнали за краще закрити очі на геноцид, що чинився ім'ям гетьмана, добре, що не нагодився тоді президент Ізраїлю, аби ще раз нагадати про нього киянам. І сьогодні пам'ятник Богданові стоїть на одній з центральних вулиць Києва, на його честь названо одну з центральних вулиць, що за дивним збігом обставин довго носила ім'я ще однієї неоднозначної історичної особистості, проте сьогодні без нього. А відреставрована 2011 року, встановлена приблизно в ті ж роки у Львові, коли й київський пам'ятник, колона залишилася без пам'ятного напису і постаті святого Яна з Дуклі, який дивним чином врятував місто 1648 року від звільнення від мешканців, що загрожувало йому. - Щоб наші сучасники часом чогось не подумали.
Загалом, немає нічого більш невдячного, ніж зводити героям нашого минулого пам'ятники. Що не герой в цьому минулому, то трагічний підтекст. Що Богдан! Хоч кого візьми - чи то увічнена в бронзі у спаленому нею Коростені Ольга, чи дітовбивця Святослав, втім, удостоєний нещодавно пам'ятника з антисемітським підтекстом за хазарський похід, чи святий кривавий вбивця і насильник Володимир, чи братовбивця Ярослав, чи пам'ятник в Умані Гонті, що втопив місто в крові тисяч євреїв і поляків. І це я ще навіть не перейшов до найгостріше обговорюваного сьогодні ХХ століття... Ні, це не з нашими героями щось не так. Просто історія всіх без винятку народів у минулому переважно писалася кров'ю, і що глибшими були пролиті героями річки крові, то більше сторінок їм приділялося в літописах і хроніках, то вище зводилися їм монументи. Тому і не замовкнуть, напевно, ніколи суперечки про те, хто той чи той діяч минулого - герой чи вбивця. Не замовкнуть, поки ми замість пам'ятників героям не почнемо зводити меморіали їхнім жертвам. Утім, і тут, напевно, знайдуться невдоволені. Комусь все ще хочеться, аби щоразу річки ставали глибшими, а пам'ятники вищими - аж до самісіньких небес.