Я хотіла про це написати у свій день народження,але щось мене тоді стримало. Зараз знайшлися б люди, що назвали це скигленням. Хоча це неправда: у мене все гаразд, наскільки може бути гаразд у письменниці, яка живе в Україні.

Я видаю книги, публікую статті, ходжу на виступи. У мене чудова дочка і четверо котів. Я не кланяюся з простягнутою рукою і нічого в нікого не прошу. Я ніколи не мала жодних стосунків з партіями чи владою, я в нікого не на гачку. Я - незалежна.В мене працює голова і не зникла уява. У мене навіть здоров'я непогане.

Однак, колись я помру, бо я смертна, тому кожен офіціоз - якісь там премії, нагороди чи ювілеї - жахає мене своєю схожістю на похорон.

Як і коли мене запрошують не тому, що читали мої книги, а тому що колись я отримала Шевченківську премію. Гординя - страшний гріх, а я все життя намагаюся бути смиренним слугою слова, бо воно дало мені все - саме життя дало.

Так ось про що я. Мій видавець і людина, якій я вірю беззастережно, Василь Габор вирішив видати мій десятитомник. Невеликим накладом і під моїм контролем.Тобто я могла щось відкинути, а щось додати. І це мене засмутило, бо ніби підвело якусь риску під моєю творчістю.

Кілька років тому я вирішила після «Магната» не писати великих речей. Це не означало піти з літератури, бо як я можу піти з літератури, коли я в ній не присутня.Коли вже двадцять з лишком років робиться все, аби дискредитувати українську літературу,чіпко тримаючи її в павутині колоніального блазнювання та інтелектуальної деградації. Якщо сказати простіше - аби не допустити усвідомлення суспільством літератури як самодостатньої та повноцінної.

Як і кіно, до речі.Саме література і кіно роблять державу повноцінною - власне державою.Тому в усі часи в нас фізично знищували носіїв високої національної культури, натомість одягали корони на блазнів і посередностей. У них є всі ресурси для цього, методика, що вироблена упродовж кількох століть.

Взимку у літшколі половина учнів побігла дивитися на Тараса Прохаська, саме тоді, коли треба було підвести підсумки курсу літмайстерності.Молодих людей не цікавила власна творчість, що про їхні твори думають колеги.Так само вони побігли б на будь-кого з ідолів укрсучліту, Прохасько тут ні при чому. Якби я була однією з них, я б не пішла. Я ніколи не визнавала жодних авторитетів. І боронь боже, щоб стала однією з них. Це - смерть для таланту.

Щоб стати письменником потрібно як мінімум 20 років важкої праці. Років десять тому в Америці я була здивована, почувши, що там будь-хто може назвати себе письменником, не пізнавши навіть азів цього ремесла. Тепер і у нас так. Видавши одну книжку (роман, звісно), автор готовий проводити курс «Як написати роман». Якщо у нього багаті і впливові батьки, або він є сателітом когось з модних авторів, критики напишуть, що на обрії з'явився новий Маркес чи Генрі Міллер. Бо критики у нас з пари тих самих чобіт.

Що у цьому небезпечного?А те, що літературою починають вважати те, що нею не було і ніколи не стане, бо той, хто ступив на шлях сучліту, той проклятий і ніколи звідти не піде, з цього кола. Більше примітиву, нездарства, епігонства - ось чого потребують певні видавці, яких як правило підтримує держава, аби поставити пташечку в рубриці "література українською мовою". Тіштеся, посполиті.

Я розумію, що живу в паралельному світі, і що колись помру, і мені нема на що розраховувати після смерті. Україна стрімко зменшується, і при таких низьких стандартах мистецтва і моралі, приречена на зникнення.

Я лише сумно посміхаюсь при згадці, що 11 жовтня маю йти на презентацію двох перших томів в Музеї етнографії, о 17.00. Оскільки я ніколи нікого не запрошую і не є звіздою укрсучліту, приходить завжди жменька людей. Вони такі втомлені, що навіть не задають питань.

У Львові стільки письменників,а ці твори, що в книжках, вони вже колись читали.І грошей на книжки у них немає, як і в мене. Але у мовчанні найкраще обмінюватися думками.

Але я собі думаю, хай я не бізнес-леді від літератури, але коли я помиратиму, до мене прийдуть мої два янголи - Слуга з Добромиля і Писар Східних Воріт Притулку, і може навіть ясновельможний Ян Щасний Гербурт, і тоді переступивши поріг, за білою запоною ми розмовлятимемо про те, про що я хотіла, але не мала з ким поговорити. Коли маєш те, чого інші не мають, то над усе хочеш його зберегти, хай воно у земному світі є лише маленьким зернятком, але на небесах виростає великим деревом.